Весняні ігри в осінніх садах

«Акт кохання і акт смерті — по суті одне й те саме, — згадалися мені слова якогось середньовічного філософа. — Лише померши, закохані нарешті поєднаються з безмежним всесвітом і одне з одним». Одночасний оргазм і одночасна смерть — в цьому щось є. Ерос і Танатос — дві могутні сили, що рухають творчістю, два стовпи, на яких міцно стоїть мистецтво всіх часів і всіх народів. Моріс Бланшо в есе «Смерть як можливість» написав, що головна приваба самогубства для митця в тому, що воно — найвищий акт приступної для людини творчості й разом з тим учинок, який мовби відміняє саму смерть: «Щоби писати, необхідно панувати над собою перед обличчям смерті, необхідно встановити з нею стосунки владарювання. Якщо вона для тебе щось таке, перед чим втрачаєш витримку, чого не можеш витерпіти, — тоді вона викрадає у тебе слова з-під пера, перебиває твою мову; письменник уже більше не пише, а кричить, і його невправний, невиразний крик нікому не чутний або ж нікого не хвилює. Кафка глибоко прочув, що мистецтво пов’язане зі смертю. Чому зі смертю? Тому, що вона межа всього. Хто владний над нею, той наділений найвищою владою і над собою, здобуває всі свої можливості, стає одним великим хистом. Мистецтво — це влада над смертною межею, межа будь-якій владі».

«За п’ять останніх століть більша частина видатних митців, — писав Готфрід Бенн, — були або божевільними, або гомосексуалістами, або наркоманами, або одержимими суї-цидальним комплексом». Я не божевільний, не гомосексуаліст, не наркоман і ніколи не відчував великого бажання піти передчасно з життя, хоча міг про це думати, з особливою увагою читав про випадки самогубства серед письменників, складав їхні списки, щоб коли-небудь видати антологію їхніх творів і передсмертних листів.

«Література наскрізь просякла отрутою», — засвідчив Юкіо Мішіма, який згодом зробив собі харакірі. Я витяг папку зі своїми вирізками і записами на тему самогубства серед письменників і став шукати випадки подвійного самогубства. їх було всього кілька.

Відомий японський есеїст професор Номура Вайхан (1884— 1921) утік разом зі студенткою за місто, і два тижні вони займалися палким коханням на безлюдному березі ріки, серед квітучих дерев, а потім втопилися. Причина була в тому, що він був одружений, а вести подвійне життя не бажав. Причина, здавалося б, недостатньо серйозна, але цілком у японській традиції, японці навіть для самогубства за домовленістю видумали спеціальний термін «сіндзю» — «єдність сердець». Цікаво, що ініціаторами зазвичай виступали саме жінки. Хоча траплялося і несправжнє сіндзю — це коли одна особа хоче померти, а друга — ні. В таких випадках ініціаторами самогубства виступали чоловіки. Публіцист Такеуті Масасі (1898—1922) після невдалого сватання до панночки з консервативної родини вирішив зарізати себе і кохану. Але дівчина виявилася спритнішою і втекла, тоді бідолашний жених зарізав її батьків, а потім і сам заколовся.

Німецький письменник Генріх фон Кляйст (1777—1811) пережив чимало життєвих розчарувань: не став справжнім офіцером, бо ненавидів війну, не закінчив університету, бо розчарувався в науці, не зміг зробити кар’єри чиновника, як видавець зазнав теж невдачі. Але коли зустрів Генрієтту Фоґель, це тільки прискорило його смерть. Він не мав засобів для існування, його не визнали сучасники, а пані Фоґель була одружена за нелюбом і смертельно хвора. Ідея смерті належала саме їй, і Кляйст був у захопленні. «Я здобув по-другу, — писав він, — чий дух ширяє, як молодий орел — подібної я не стрічав ще ніколи в життя. їй зрозуміла моя туга, вона бачить у ній щось високе, глибоко закорінене й невиліковне, а тому, хоча їй під силу ощасливити мене тут, на землі, вона прагне зі мною померти... Тепер у мене єдина радісна турбота — відшукати достатньо глибоке урвище, аби разом із нею кинутися туди».

Але урвища вони не знайшли, і в лісі біля озера Ванзе Генріх прострелив Генрієтті серце, а собі вистрелив у рот.

У лісі покінчив самогубством польський письменник Станіслав Віткевич (1885—1939). Тікаючи від німців, які наступали із заходу, він разом із коханою, яка була набагато від нього молодша, потрапив у сліпу вулицю, бо назустріч зі сходу наступали більшовики. Письменник мав флакон з люміналом. Пігулки він віддав коханій, а сам вирішив скористатися бритвою. Жінка випила усі пігулки і заснула. Віткевич спробував перетяти собі жили, але невдало, тоді перетяв артерію на шиї і стік кров’ю. А от жінка на світанку очуняла — мабуть, молодість далася взнаки, а може, у душі й не прагнула смерті. Вона прожила довге життя.