Кеннет Грехем - Вітер у верболозі

— Зберешся до Терема Жаб? — скрикнув Щур, захлинаючись від хвилювання. — Що ти верзеш? Хіба ти не чув?

— Що не чув? — Жаба раптом зблід. — Та кажи ж, Щуре! Мерщій! Не жалій мене. Чого я не чув?

— Ти хочеш сказати, — заволав Щур, стукнувши своїм малим кулачком по столу,

— що нічого не чув про Тхорів та Куниць...

— Яких? Отих зі Старого Лісу? — зойкнув Жаба, враз похоловши весь. — Ні, зажди!.. Що вони накоїли?

— ...і про те, що вони захопили Терем Жаб? — докінчив Щур.

Жаба сперся ліктями на стіл і сумно похилив голову. А в очах у нього зблиснули, дві великі сльозини; ось вони зірвались і впали на стіл — плюсь! плюсь!

— Кажи, кажи, Щурику, — пробелькотів він невдовзі. — Розповідай усе. Найстрашніше позаду. Тепер я знову звір, Я стерплю.

— Коли ти... ускочив... у ту... ту... свою біду, — мовив Щур повільно й лагідно. — Власне, коли ти... тимчасово залишив наше товариство через непорозуміння з... е-е... машиною. Ти, мабуть, розумієш...

Жаба кивнув головою.

— Так от, — вів далі Щур, — про це, звичайно, багато теревенили, і не тільки тут, понад річкою, а й у Старому Лісі, І, як воно буває, звірі розділилися на два табори. Бережани горою стояли за тебе й доводили всім, що з тобою обійшлися просто підло і що в наші часи годі сподіватися на справедливість. А ті зі Старого Лісу поставилися до справи жорстоко, мовляв, так йому й треба і що давно вже пора покласти край його вибрикам. Вони нахабнішали з кожним днем, патякали по всіх усюдах, що ти геть пропащий! І що вже ніколи не повернешся, ніколи, ніколи!

Жаба знову кивнув, не зронивши й слова.

— Просто злостиві тварюки — от хто вони, — розпалився Щур — Тільки Кріт з Борсуком рішуче відстоювали тебе й переконували всіх, що ти скоро повернешся, неодмінно! Вони не знали, як тобі пощастить викрутитися з тієї халепи, але

були певні, що пощастить.

Жаба випростався на стільці, і на писку в нього майнула хитра посмішка.

— Вони посилалися на приклади з історії, — розповідав Щур. — Казали, що не знають жодного випадку, щоб кримінальні закони взяли гору над відчайдушним зухвальством та чарівною симпатичністю (як от, наприклад, у тебе), коли вони ще й підперті тугим гаманцем. Отож вони перевезли свої речі до Терема Жаб, ночували там, щодня провітрювали та прибирали дім, щоб він був опоряджений, як ти повернешся. Звичайно, вони й гадки не мали про те, що станеться, хоч деякі підозри й закрадалися в них — щодо мешканців Старого Лісу.

От я і підійшов до найболючішої та найтрагічнішої частини своєї оповіді. Однієї ночі, темної хоч в око стрель, коли дув страшний вітер і дощ лив як з відра, озброєна до зубів зграя куниць підкралася під’їзною алеєю до парадних дверей. Одночасно кільканадцять запеклих ласок через город промкнулися на задвірок і зайняли господарські приміщення; а банда головорізів-тхорів, які не зупиняться ні перед чим, захопила оранжерею та більярдну й розчинила двері на терасі, що виходить у сад. Тим часом Кріт з Борсуком сиділи собі біля каміна в бібліотеці, гомоніли й нічого такого не чекали, бо хто ж буряної ночі поткне носа надвір! І тоді ці кровожерні підступники вибили двері й накинулися на них. Кріт з Борсуком боронилися як могли, але куди там! Адже були беззбройні, та й захопили їх зненацька, і взагалі — що можуть двоє звірят проти цілої сотні? Твоїх бідолашних друзів жорстоко побили кийками і викинули на дощ та холод, ще й вилаяли нізащо!

Тут Жаба, що досі сидів мов задерев’янілий, раптом захихотів, проте схаменувся й прибрав поважного вигляду.

— З того часу в Теремі Жаб живуть оті Лісові Заброди, — розповідав далі Щур,

— і поводяться просто паскудно! До півдня валяються в ліжках, снідають коли заманеться, загидили все так, що противно й глянути! Жеруть твій харч, п’ють твоє питво, ще й глузують з тебе, горлають непристойні пісні про... ну, про в’язниці, про суди та поліцейських: бридкі, образливі пісні, в яких хоч би одне дотепне чи просто доладне слово. І хваляться крамарям та й взагалі всім підряд, буцімто оселилися тут назавжди.

— Он як, назавжди! — зірвався з місця Жаба й ухопив дрючка. — Я їм зараз покажу назавжди!

— Стривай, Жабо! — гукнув йому навздогін Щур. — Не гарячкуй, сядь і заспокойся. А то знову вскочиш у халепу.

Однак Жабу вже ніщо не могло зупинити. З дрючком на плечі він поспішав дорогою, киплячи від обурення й бурмочучи щось собі під ніс. Він уже підходив до в’їзних воріт Терема Жаб, коли з-за огорожі зненацька вискочив довгий рудий тхір з рушницею.