Кеннет Грехем - Вітер у верболозі

Кеннет Грехем

Вітер у верболозі

КИЇВ

ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ «молодь»

1985

З англійської переклав ВЯЧЕСЛАВ ВИШНЕВИЙ

Весела і мудра повість-казка англійського письменника К. Грехема (1859 — 1932) сповнена тонкої іронії до капіталістичної цивілізації.

Книжка обстоює прості, але вічні цінності життя — дружбу, безкорисливість, взаємодопомогу, радість жити в гармонії з природою, засуджує агресивність та вседозволеність.

Перекладено за виданням:

Kenneth Grahame. The Wind in the Willows. - N.Y.:Dell Publishing Co.,1974

Таки добряче потрудився Кріт у своїй маленькій оселі, бо настала пора весняного прибирання. З самого ранку він підмітав підлогу, витирав ганчіркою пилюку, чистив приступки на сходах та стільці, білив вапном стіни... Порався так, аж пилюки понабивалося йому в очі й рот, а чорне хутро геть заплямилося вапном, та ще й спинку ломило й лапки заніміли. А довкола буяла весна — і вгорі, у повітрі, і внизу, на землі; навіть сюди, до його темної вбогої хатини, донесла вона той дух «божественного неспокою» й невиразних прагнень» Отож не дивно, що він раптом жбурнув щітку на підлогу й гукнув: «До дідька!», «От ще мені!», «Цур йому, тому прибиранню!» та й подався геть із хати, навіть куртку забув натягнути. Щось владно кликало його нагору. Кріт пірнув у вузький стрімкий тунель, зовсім не схожий на ті мощені Ходи, якими лазять звірята, що мешкають ближче до неба та сонця. Він рив, копав, шкріб, дерся, тоді знову дерся, шкріб, копав, рив, завзято працюючи маленькими лапками й бурмочучи: «Нагору! Скоріше нагору!», аж врешті — гоп! — мордочка виткнулася до сонця, ще мить — і Кріт покотився по теплій луговій травиці.

— Ото розкіш! — мовив він до себе, — Це тобі не хату білити!Сонце обдавало теплом його хутерко, лагідний вітерець обвівав розпашіле чоло, а дзвінка і радісна пташина пісня лунала, здавалося, надто гучно, бо його слух притупився від довгого підземного відлюддя. Миттю скочивши на всі чотири лапки, сповнений радості життя та захвату від самої весни, без усякого там прибирання, він помчав лугом, поки не опинився біля дальнього живоплоту.

— Стривай-но! — гукнув йому від перелазу старий кріль. — Шість пенсів за прохід через приватне володіння!..

Але Кріт тільки кинув на нього нетерплячий, зневажливий погляд і гайнув уздовж огорожі, повз інших кроликів, що повитикалися зі своїх нірок на той галас.

— Цибулячий соус! Цибулячий соус! — не втерпів він, щоб не подражнити їх, і, перш ніж вони змогли придумати щось путнє у відповідь, зник з очей. А вони тоді почали сваритись між собою:

— Який же ти дурень! Чом ти не сказав йому?..

— А чому ти сам не сказав?..

— Треба було нагадати йому... — І таке інше, як воно завжди буває.

Та, певна річ, було вже запізно. Крота й слід загув...

Усе навкруг здавалося надто гарним, щоб бути схожим на правду. Кріт завзято гасав по луках, обминав огорожі, перетинав чагарі й повсюди бачив те саме: пташки мостять гніздечка, квіти розпукуються, листочки прокльовуються з бруньок — і все радісне, чимось захоплене, сповнене снаги. І Кріт, замість того щоб слухати докорів сумління, його нашіптувань: «А як же з побілкою?», — відчував лише, як то весело серед усього цього клопоту бути єдиним неробою. Що не кажи, а у вільний день найкраще, певно, не те, що сам відпочиваєш, а те, що бачиш, як ревно працюють інші.

Йому здавалося, що більшого щастя й бути не може, коли він після отого гасання опинився раптом на березі повноводої річки. Досі Кріт ще ніколи не бачив річки — цього лискучого, звивистого, пружнотілого звіра. Насмішкувата й задьориста, вона біжить, хлюпає хвилею, підхоплює все, що тільки може, а потім кидає сміючись і вже затіває нові пустощі, а то вгамується на мить, а тоді знову закрутить і вже не відпускає. Все танцює й тремтить у виблисках, мерехтіння в іскорках світла, шарудінні й вируванні, гомоні й булькотінні. Річка приголомшила Крота, зачарувала. Він дріботів берегом, як дріботить заворожена мала дитина біля дорослого, коли той розповідає їй щось дуже цікаве. Нарешті Кріт стомлено сів біля води, а річка все гомоніла до нього, вела й далі оту оповідь, найкращу в світі, яку несла з самих надр землі, щоб зрештою переповісти безмежному невтолимому морю.

Так сидів він на моріжку й дивився через бистрину, раптом в очі йому впала маленька темна діра на протилежному березі, над самою водою.