Кеннет Грехем - Вітер у верболозі

— Стій! Хто йде? — суворо запитав тхір.

— Дурниці і казна-що! — відповів Жаба, сам не свій від злості.

— Що ти там варнякаєш? Ану, зараз же виходь, а то...

Тхір мовчки зняв з плеча рушницю. Жаба про всяк випадок простягнувся на дорозі, й відразу — бах! — куля просвистіла у нього над головою.

Переляканий Жаба зірвався на рівні й щодуху чкурнув назад. Уже коли біг, почув, як позаду зареготав тхір, а тоді його підтримали інші голоси, тоненькі й огидні.

Він повернувся ні з чим, зовсім занепавши духом, і розповів про все Водяному Щурові.

— А що я тобі казав? — мовив той. — Не треба було йти. Там скрізь вартові, і всі озброєні. Доведеться набиратися терпцю.

Проте Жаба й не думав здаватися. Отож вивів човна і поплив річкою вгору — туди, де сад Терема Жаб підступав до самої води.

Пропливши повз свій любий будинок і навіть не глянувши на нього, він підняв весла й уважно оглянув берег. Здавалося, тут зовсім спокійно, безлюдно й тихо. Він озирнувся здаля на фасад Терема Жаб, що виблискував вікнами проти вечірнього сонця; побачив голубів, що сиділи по двоє — по троє край даху; яскраві квіти в саду; затоку, що вела до стоянки для човнів, і дерев’яний місточок, перекинутий через неї; все це, таке впокоєне і сиротливе, мовби чекало на нього, на його повернення. «Почну від човнів», — подумав Жаба. Дуже обережно підгріб до гирла затоки і вже пропливав під місточком, коли... Хрясь!

Велика каменюка, кинута зверху, проломила у човні днище. Човен наповнився водою і затонув, бо тут було досить глибоко. А Жаба борсався у воді. Глянувши вгору, він побачив двох куниць, що, перехилившись через поручні містка, дивилися на нього й злорадо гукали:

— Гляди, Жабко, іншим разом по голові перепаде!

Поки обурений Жаба плив до берега, куниці аж заходилися від сміху, реготали несамовито, наче на обох напали одні перелоги, хоч, власне, напали вони на кожну окремо.

Жабі довелося знову пішки відміряти марудний шлях назад і ще раз оповістити Водяного Щура про свою невтішну спробу.

— Ну, казав же я тобі! — не на жарт роздратувався Щур. — А ти, бач, що наробив! Занапастив мій улюблений човен — от що! І геть спаскудив чудовий костюм, якого я позичив тобі! Справді, Жабо, вже який я терплячий, а й то дивуюся, як ти досі зовсім не розгубив друзів!

Жаба вже збагнув, як безглуздо й нерозважливо повівся. Тож визнав свої помилки і щиро вибачився перед Щуром за те, що лишив того без човна ще й зіпсував костюм. А під кінець промовив, з тією покорою, яка завжди обеззброювала друзів, збавляючи їх запал, і повертала йому їхню прихильність:

— Щурику! Я розумію, що знову був упертий, норовливий Жаба! Але тепер, повір мені, буду сумирний, слухатимусь усіх твоїх зичливих порад і жодного кроку не ступлю без твоєї згоди!

— Якщо справді так, — одразу полагіднішав добрий Щур, — то ось тобі моя порада: оскільки вже пізно, сідай вечеряти, я зараз накрию на стіл, і наберися терпіння. Бо я певен, що ми нічого не вдіємо, доки не побачимося з Кротом та Борсуком і, не почуємо від них останніх новин. А тоді вже все ретельно обміркуємо й порадимося, що робити, бо справа таки нелегка.

— Так, так, авжеж, Кріт і Борсук! — підхопився Жаба. — Де ж вони, любі друзі? Я зовсім забув про них.

— Уже давно міг би згадати! — дорікнув Щур. — Поки ти там роз’їжджав у дорогих автомобілях, гарцював на чистокровних скакунах та споживав вишукані обіди, двоє бідолашних самовідданих звірят жили просто неба, навіть у негоду, сиділи надголодь удень і спали на твердій землі вночі, бо стерегли твій дім, охороняли твої володіння, не спускали недремного ока з тих тхорів та куниць і все метикували, міркували, обмишляли плани, як повернути твоє добро.

Ти, Жабо, просто не гідний таких щирих і відданих друзів, справді — не гідний. Дивись, жалкуватимеш потім, що не цінував їх, та буде пізно!

— Знаю, я — невдячна тварюка, — гірко схлипував Жаба. — От зараз побіжу і знайду їх серед холодної, темної ночі, поділю з ними всі злигодні, доведу... Стривай, стривай! Ніби посуд бряжчить на таці! Вечеря готова, ура! Ходи, ходи, Щуре!

Щур пригадав, що бідолаха Жаба довгенько сидів на тюремних харчах, тож дещо йому можна пробачити. Він гостинно запросив приятеля до столу й щиро заохочував його героїчні спроби надолужити згаяне.

Вони вже закінчували вечеряти і збиралися знову вмоститись у кріслах біля вогню, коли в двері гучно постукали.

Жаба захвилювався, але Щур тільки загадково кивнув йому, а сам побіг відчиняти. Увійшов Борсук.