Володимир Сюсюра - Вибрані твори в двох томах. Том 1

З крайньою відвертістю автор простежує звивистий шлях свого героя до більшовицьких лав через робітничі загони, сутички з гетьманщиною й петлюрівську одіссею. З небаченою досі правдивістю увиразнюється природність мужності й страху, слабкості й сили. Попри певні вади твору (скажімо, сюжетну неврівноваженість окремих частин), епопея посилює в поезії подих живої дійсності, яким одмічена “Скорбна матір” П. Тичини, проза Г. Косинки і який на довгі роки буде закля-пований регламентованою соцреалістичною естетикою.

Як і в інших автобіографічних творах Сосюри, явища й події трактуються в “Залізниці” як природна даність, що не потребує жодної редукції, замовчування або якогось етичного моделювання. Модальність чужа художній думці Сосюри — так б у л о, і цього досить. Саме звідси (за всієї суб’єктивності) — виняткова емоційна переконливість його письма. Але ця ж сама правдивість зображення реальних подій раз по раз розламує художню цілісність великих полотен Сосюри, роз-компоновує її притаманною життю суперечливістю, призводить до ліричного безладу й незавершеності. Правдивість окремого надзвичайно увиразнює наївну нерозчленованість (себто фактично — неосмисленість раціональним глуздом) цілого як морально-естетичний принцип поетичного самовираження.

Так, ворожа кров на снігу все ж таки лишається людською кров’ю, на яку чутливий герой не може дивитися байдуже, незворушно; жагучі любощі між боями, як не повертай, лишаються даністю іншого життєвого контексту і вписуються в це смердюче і криваве воєнне тло всупереч глуздові хіба що щасливим здивуванням, сторопілістю. Оце наївне здивування, дитяча розгубленість і захват самим переживанням подій наскрізь пронизують собою поеми Сосюри, будучи єдиною логікою поєднання непоєднуваного і пояснення того, що розумом пояснити неможливо. Нерозчленованість враження — прерогатива лірики, тому саме у віршах Сосюра сягає бажаної повноти і завершеності у відтворенні дійсності (звісно, не за часо-прос-торовою соціальною географією, а глибиною духовного віддання): “Уже зоря золоторога...” (1922), “Ластівки на сонці...” (1922), “І все, куди не йду...” (1922) та ін. Нерозчленованість — естетична сутність цього поетичного світу, магія його глумливої щодо раціонального глузду глибини. Так, щирий і простий Сосюра... А за плечима тієї “простоти”— тисячоліття!

Від 1925 р. Сосюра повністю віддається літературній роботі, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет ім. Артема (де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу, а сусіди по парті за підручником Плева-ка — його власну творчість). У літературному жцтті 20—30-х років поет займає позірно незалежну, а в плані теоретичних баталій —досить легковажну й вразливу позицію. Його ексцентрична натура відгукується на життєві й художні явища всупереч усяким теоретичним постулатам і програмним настановам (згадаймо епізод із В. Маяковським 1922 р., якого Сосюра був зобов’язаний “розгромити” і якого... привселюдно привітав як великого поета, чим викликав обурення і гнів харківських ко-лег-пролеткультівцїв 16 16 Див.: Сосюра В . Третя Рота. — С. 217—218. ). За десятиліття він побував у багатьох літературних організаціях (Пролеткульті, “Плузі”, “Гарті”, ВАПЛІТЕ, ВУСППі, ВУАПі та ін.), керуючись не так ставленням до їх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями. З другого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета. Це не заважало Сосюрі бути в самому вирі літературного процесу. Обстоюючи своє розуміння мистецтва, він постійно встрявав у літературні дискусії, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то соціальну заанга-жованість поезії від незрозумілих йому і життєво важливих для культури тенденцій неокласиків (що виявилося в адресованому їм вірші 1926 р.). Йому імпонував “широкий сонячний рух української молоді до культури” (“Плуг”) і насторожувала “аристократична” замкнутість ваплітян, до речі, як і надмірні амбіції молодняківців 17 17 Див.: Сосюра В . Третя Рота. — С. 226—227. .

А за цими симпатіями й антипатіями — життєві й творчі зіткнення, суперечки, які набували дедалі гостріших форм аж до політичних звинувачень під час літературної дискусії 1925— 1928 рр. 18 18 Див., наприклад: Савченко Я. Занепадництво в українській поезії // Життя і Революція. — 1927. — № 2. — С. 160—162. Надто щирий, імпульсивний Сосюра часто бував перед ними просто беззахисним, іноді наражався й сам. Так, скажімо, поета вкинув у розпач неп, що засвідчило і його сприймання революції як стихії, дорогої саме своїм перетворювальним поривом, процесуальністю (а не результативністю), дикуватою енергією потрясаючих оновлень. Сум за невтримним наступом на старе й оприкріле, розчарованість у революційній бурі, що, виявляється, може й погамуватися, підлягати якиКіось прагматичним регуляторам, — все це вносить дисгармонію і розгубленість у поезію Сосюри. Найповніше ці настрої відбилися в збірці “Місто” (1924). Відгомоном гарячих і нездійсненних мрій оживають в його ліриці екзотичні образи й мотиви — “далека Іранія” і “замріяна Індія”, казковою красою співзвучні сподіваному і втраченому майбутньому. Щоправда, цю похмуру розчарованість поет долає досить швидко, бо вже в датованій цим же роком поемі “Воно” читаємо: “Знає він — од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова”. Але ідеологам літпроцесу було що брати на недобру пам’ять.