Володимир Сюсюра - Вибрані твори в двох томах. Том 1

І чітко мірний крок ряди сотень хитає...

І сам собі здаюсь таким міцним, міцним...

Здається, я і є, і мов мене немає,

то “я” моє злилось з народу “ми” святим.

Поема явила блискучу в своєму лаконізмі й предметності художню квінтесенцію тисяч і тисяч доль, через що й здобула собі найширшого читача. Кожен бачив у ній слово про с е-б е, гартоване досвідом багатьох (насправді й імпліцитно — роду!). Це була нова лірика суб’єктивного опанування розбурханої суспільної дійсності, що вміщувала родове, загальнозна-чиме і не мислилася поза ним.

Естетика, з якої народилася “Червона зима” і яку несла вся лірика Сосюри 20-х років (збірки: “Поезії”, 1921, “Червона зима”, 1922, “Осінні зорі”, 1924, “Сьогодні”, 1925, “Золоті шуліки”, 1927, “Коли зацвітуть акації”, 1928 та ін.), визнавала і підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з буттям усієї суспільної множини, але не губиться, не розчиняється в ньому безслідно. Саме так, як ліричне “я” поеми, зливаючись з “народу “ми” святим”, лишається образом конкретного юнака, котрий пише вірші між боями, згадує бідацьке дитинство з “чорною” роботою “за четвертак”, тужить над могилою брата...

Сосюра художньо узагальнив і утвердив право й потребу кожного бути самим собою в суспільному огромі, мати моральне право без сорому звітувати своєму часові й поколінню: “і я щось значив, щось зробив”, коли “Вкраїну з краю в край проходили з боями”. Оце потверджене людське достоїнство кожен і бачив у героєві “Червоної зими” і в цьому розумінні — самого себе.

Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як психології, що позбавляла людину права на особисте життя, радість і щастя в умовах різних соціальних протистоянь. Ліричний герой всієї поезії Сосюри — багатий духовно, він переповнюється почуттями, які, виявляється, зовсім не заважають йому бути учасником соціально-історичних процесів, бо й самі ці процеси у сприйманні Сосюри є власне способом буття одухотвореної матерії і визначаються не так певною ідеологією (що радянська критика традиційно накидала поетові, далекому від ідеологічної послідовності, не кажучи вже про пуризм), як незбагненними, але добротворними законами універсуму. Саме тому в наведеному нижче прикладі фрагменти живої природи й сплески поривань набувають аксіологічного смислу й означують собою певні світоглядні віхи:

Магнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри...

А в небі огненні гранати, і мислі зоряно цвітуть...

Ми хвилі любим, хвилі любим.

Самі народжені од хвиль.

О, притули вишневі губи ти до моєї голови!

(1923)

“Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях... Сплелися боротьба й кохання, — і кращий хто, не знаю я” (1923—1924), — так просто і природно “знімається” суперечність між особистим і загальним, бо живляться вони одним — невситимою вітальністю, радісною жагою життя в усіх його проявах, ідеологічна забарвленість якої не має вирішального значення (саме тому обік “Червоної зими” ми бачимо й поему “Перстень”).

Вся сфера інтимного набула під пером Сосюри потужного онтологічного сенсу й почала імпліцитно свідчити на користь тих суспільно-політичних “ландшафтів”, в яких вона прописувалася поетом (себто, за окремими винятками, — більшовиць-ко-пролетарських). Лірика Сосюри 20-х років (“Ластівки на сонці, ластівки на сонці...”, “Вже в золоті лани...”, “Коли потяг у даль загуркоче...”, “Марія”, “Жовтіє лист...” та ін.) явила людину в такій повноті своїх змог і жадань, яка мислилася тільки в споконвічних мріях народу. До обіцяного більшовиками і насправді відвіку сподіваного народом “світлого майбутнього” було, м’яко кажучи, далеко: тим захопливіше й принадніше було уявляти його риси на прикладі конкретної долі такого земного героя Сосюри. Читач відчував з ним глибоку духовну спорідненість і ніби прилучався до омріяного грядущого.

Живлющою росою лягла ця поезія на вистраждані й зболені душі співвітчизників, надихаючи їх на життя і творчість сильніше за всі високі гасла. Вона зворушувала, нагадувала про добре й ніжне, про те, що, — як писав згодом О. Довженко, — “життя саме по собі найвище благо”, і в цьому була її очищувальна сила. Сосюра оновив сам жанр інтимної лірики, з безпосередністю язичника відкинувши межу між “моїм” і “нашим”: все, чим повниться душа героя, є від життя, що приймається безумовно в усій своїй суперечливій повноті. Особисте у Сосюри скрізь і завжди є суспільно значимим (що часом призводить і до невдач — згадаймо вірш “Дві” 1924 р.). Так само й справи загальнонародні є предметом найщиріших уболівань суб’єкта його лірики. Це також вагомий внесок поета в естетику українського вірша, бо завдяки опредмечуванню індивідуального переживання й загалом його рішучому “озем-ленню” долається психоемоційна абстрагованість (отже, й декларативність!) ранньомодерністського поетичного дискурсу. Життєва уконкретненість і соціально-психологічна достемен-ність переживання стане однією з естетичних підвалин усього подальшого саморуху жанру й матиме неабиякі наслідки в майбутньому (до речі, не лише української поезії, а й, скажімо, польської, де ці якості ще глибше вживить практика “ска-мандритів”). Згадаймо бодай М. Вінграновського: “Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом...” — любов до жінки, до рідної землі, її історії та культури злито в єдиний віталістичний порив.