Володимир Сюсюра - Вибрані твори в двох томах. Том 1

У віршах Сосюри, ніби вперше побачені в своєрідній урбаністичній красі, постають картини міста, брукованих вулиць, срібного морського узбережжя; теплим блиском світиться ніч, зволожена “лукавими очима”, відчувається широкий і вільний подих того життя, заради якого “в степах гули гармати, і лля-лась наша кров, і падали брати...”, заради якого звергалися ідоли земні та небесні і з такою необачністю ламався світ традиційних взаємин та уявлень: “О, не даремно, ні, моя старенька мати зняла з своїх дітей дукатики й хрести!..” (1921). У цьому програмному вірші збірки “Поезії” 1921 р. з великою безпосередністю Сосюра заповів своє митецьке кредо: всією творчістю він оспівуватиме безкінечне оновлення життя, що винурюється з магми одвічного перетворення матерії у небачених і захоплюючих формах, у праці й коханні, радості й стражданні зі своїм народом. Так, це оновлення пов’язуватиметься поетом з падінням царату, визвольними змаганнями УНР, потім — в силу політичної безопірності його натури — з розбудовою соціалістичного ладу (щоправда, не без сумнівів та сум’яття, зокрема в тяжкий для поета злам 20—30-х років, згадаймо бодай збірку “Серце” або вірш “Нуждарі”). Водночас це оновлення як щаслива властивість природи матиме й значно ширший пантеїстичний смисл, що достоту увиразниться в його пізній, під певним оглядом натурфілософській ліриці.

Буремні події 1918—1919 рр. зродили палкі надії на якесь кардинальне перетворення світу й віддавна вже небачене духовне розкріпачення людини, наділеної почуттями виняткової сили, які до того ж перебувають у згоді із силами природи, фактично є органічним продовженням цих останніх: “Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання... В день такий розквітає весна на землі і земля убирається зрання”. Це — не гіпербола, як нудно твердить шкільний підручник, це — твердження, наснажене відчуттям невичерпних можливостей людини — цього одухотвореного імпульсу Всесвіту. Навіть обіцяний коханій “золотий Оріон” — гіпербола лише почасти (генетично, за походженням, — зоря, що дарується обраниці, — романсова традиція), а в головному — передчуття нової змоги людини, передбачення, в слушності якого міг переконатися і сам поет, стежачи за першими космічними польотами.

Це, зрештою, ключ до розуміння всієї лірики митця, яку без утрат і спрощень не можна розглядати окремо за жанрами громадянської, інтимної та філософської лірики, бо він оновив і зблизив самі ці жанри на Грунті синкретичного світосприймання. Невичерпна краса і сила почуттів дозволяють людині, як її бачить поет, бути справжнім творцем своєї долі. І тоді, коли вона, рятуючи інших, обирає смерть (балада “Комсомолець”, 1927), і коли прозирає майбутнє (вірш “Дніпрельстан”, як відомо, написаний до появи самої станції — 1926 р.), і коли сумує так, що переживання її стають порухом самої природи (“Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я печальне: Марія”).

Володимиру Сосюрі поталанило — він дав ту поезію, якої жагуче потребував час: соціально заангажовану, рвійну і водночас ніжну, вразливу, поезію, яка висвітила в людині воєнного комунізму й пролетарської ортодоксії її істинно людську сутність — доброту, чуйність, природне почуття справедливості Ймилосердя. 1 Вцьому образі все молоде ПОКОЛІННЯ ВДІЗЩІОсебе — яким було, точніше, яким хотіло, мріяло бути! Також очевидно, що увесь це^кшзд^к,^ „^црально-естдичщіх властивостей сосюринського письма впритул підводить нас до проблеми кордоцентризму як важливого чинника еволюції української художньої свідомості XX ст., що потребує окремого дослідження.

1922 р. в Харкові виходить збірка В. Сосюри “Червона зима”. Вона потверджує появу в літературі яскравого таланту, а водночас — цікаву здатність цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихією різноманітні художні форми і засоби. Так, четвертий розділок поеми “1917 рік” — типово експресіоністичний, а вже наступний — п’ятий — аж дихає українською народнопісенною традицією на межі прямої стилізації (“А ми сіли на коні, ворогів рубати — не по одному із нас заплакала мати”, 1921). Окремі твори писано верлібром, а поряд — зразки нормативного вірша, якими можна, як відзначав іще

А. Шамрай, ілюструвати практику імажинізму: “І спогади тремтять, мов смажене насіння, лишають на вустах жадань прозорий Глей” (1921). Дедалі більше вияскравлюється суто сосю-ринська колористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, колористика, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій серед пшениць під сонячним небом (“Осінь жовтозора на золотих човнах до заходу пливе...”, “Мій брате Вересню, з блакитними очима”). Не цурається Сосюра й перифрази з відомих зразків, зокрема Тичини: “Нових імен і синтезу нового” (поема “В віках”).