Кір Буличов: Селище

— А ти в лісі як удома, — сказав Дік.

Він сказав голосно. Йшов спереду і трохи збоку. Куртка хутром назовні сиділа на ньому, ніби власна шкіра. Він сам пошив собі куртку. Мало хто з жінок селища зміг би пошити так, як він.

Ліс був обрідний, кострубатий. Дерева виростали тут трохи вищі за людський зріст і починали схиляти верхівки набік, ніби боялися розлучитися зі своїми сусідами. І правильно. Зимові вітри швидко зламають верхівку. З голок капало. Дощ був холодний, у Мар’яни змерзла рука, в якій вона несла мішок з грибами. Вона переклала мішок у другу руку. Гриби завовтузилися в мішку, заскрипіли. Боліла долоня. Вона випадково загнала в неї скалку, коли відкопувала гриби. Дік витягнув скалку, щоби не було зараження. Невідомо, що то за голка. Мар’яна ковтнула гірку протиотруту з пляшечки, яка завжди висіла на шиї.

Побіля білого товстого слизького коріння сосни Мар’яна запримітила фіолетову плямку.

— Зажди, Діку, — попросили вона, — там квітка, якої я ще не бачила.

— Може обійдешся без квітки? — запитав Дік. — Додому пора. Мені тут щось не подобається.

У Діка був особливий нюх на небезпеку.

— Одну хвилинку, — попросила Мар’яна і підбігла до стовбура.

Порепана м’яка синювата кора сосни ледь пульсувала, витягуючи

воду, і коріння тремтіло, випускало пальці, аби не втратити жодної краплі дощу. Це була квітка. Звичайна квітка, фіалка. Тільки значно фіолетовіша і більша від тих, що росли біля селища. І шпичаки довші. Мар’яна різко висмикнула фіалку із землі, щоби квітка не встигла зачепитися корінням за сосну, і через хвилинку фіалка була вже в мішку з грибами, які завовтузилися і заскрипіли так, що Мар’яна навіть засміялася. І тому не відразу почула крик Діка:

— Лягай!

Вона отямилася, стрибнула вперед, впала, втиснулася у тепле пульсуюче коріння сосни. Але трохи спізнилася. Обличчя горіло так, ніби його ошпарило.

— Очі! — кричав Дік. — Очі цілі?

Він смикнув Мар’яну за плечі, відірвав від коріння її судомно стиснуті пальці, посадив.

— Не розплющуй очей, — наказав він і швидко почав витягувати з обличчя тонкі голочки. І сердито бурчав. — Дурепа, тебе в ліс пускати не можна! Слухати треба. Боляче, так?

Несподівано він навалився на Мар’яну і перекинув її на коріння.

— Боляче ж!

— Ще один пролетів, — сказав він, піднімаючись. — Потім подивишся. Він на моїй спині розсипався.

Дві кульки перекотиполя пролетіли приблизно за три метри від них. Тугі, сплетені з насіннєвих голочок, легкі, як повітря, бо порожні всередині, вони будуть літати, поки випадково не розіб’ються об дерево, або не налетять у пориві вітру на скелю. Мільйон кульок загине, але одна знайде свого ведмедя, ввіп’ється голочками у теплу шкіру — і проростуть із голочок пагінці. Вони дуже небезпечні, оті кульки, і в період дозрівання треба бути обережним в лісі, інакше потім на все життя залишаться темні міточки.

— Ну нічого, — сказав Дік, — більше голок не залишилось. І в очі не потрапило. Це головне, щоби в очі не потрапило.

— А багато ранок? — запитала Мар’яна тихо.

— Не пропаде твоя краса, — відповів Дік. — Тепер швидше додому, і нехай Еглі змастить обличчя жиром.

— Так, звичайно. — Мар’яна провела долонею по обличчю.

Дік запримітив, ударив по руці:

— Гриби хапала, квітку зривала. Здуріла чи що? Інфекцію занесеш.

Гриби тим часом вилізли з мішка, розповзлися між коріннями

і деякі вже встигли закопатися в землю до половини. Дік допоміг Мар’яні зібрати їх. А фіалку вони так і не знайшли. Потім Дік віддав Мар’яні мішок, він був легкий, але Дік не хотів займати рук. У лісі все вирішує секунда, тому руки мисливця повинні бути вільними.

— Глянь, — попросила Мар’яна, беручи мішок. Її прохолодна вузенька долонька з обламаними нігтями затрималася на руці Діка. — Я дуже скалічена?

— Смішно, — сказав Дік, — у всіх на обличчі цяточки. І в мене. А я скалічений? Це татуювання нашого племені.

— Татуювання?

— Забула? Старий вчив нас із історії, що дикі племена себе спеціально так прикрашали. Наче нагороджували.

— Дикуни дикунами, а мені боляче, — сказала Мар’яна.

— Ми теж дикуни.

Дік уже пішов уперед. Не оглядався. Але Мар’яна знала, що він чує. У нього був слух мисливця. Мар’яна перестрибнула через сіре стебло ліани-хижака.

— Потім свербітиме, спати неможливо. Головне — не дряпати ранки. Тоді слідів не залишиться. Тільки всі дряпають.