Кір Буличов: Селище

Кожна нова зустріч із Алісою, дівчинкою із XXI сторіччя, викликала у читачів і глядачів захоплення та неперебутню зацікавленість. Розповідаючи про пригоди своєї героїні, письменник неодноразово наголошував, що у космічний вік йому хотілося писати для дітей цікаві історії про міжпланетні подорожі та незвичайні події, а не створювати надумані сюжети про піонера Васю, котрий потрапляє у королівство, де править лихий король...

Найбільш вдалою з усіх повістей про Алісу критики називають “Сто років тому вперед”. Ця розумна, серйозна книга, попри кумедні пригоди її героїв, звертає увагу вдумливого читача на таку важливу проблему, як відповідальність кожного з нас перед майбутніми поколіннями. Діти XXI сторіччя, якими їх бачив Кір Буличов, зовсім не зануди, котрі знають і вміють геть усе на світі. Вони такі ж, як і ми, завжди готові допомогти другові, навіть якщо той друг живе “сто років тому вперед”.

Але Кіру Буличову хотілося писати й інші книги. Його перу належить іронічна епопея про загумінкове містечко Великий Гусляр та його славного мешканця Корнелія Удалова, для котрого проблема контактів із прибульцями вже давно вирішена.

Упродовж тридцяти років творчого шляху про Великий Гусляр письменник написав чимало творів. Це — сповнені доброти і водночас дещо сумовиті історії про такі собі фантастичні винаходи дивакуватого професора Мінца, котрий хоче зробити усе якнайкраще, а виходить — як завжди. У цих творах відбуваються зустрічі з прибульцями, ці твори просякнуті різними дивами і щедро приправлені авторською іронією та гумором.

У творчості Кіра Буличова заслуговують також уваги історії про космічного лікаря Павлиша. “Павлишівський” цикл відкриває роман “Остання війна” (1970) — один із перших у колишньому Радянському Союзі творів про згубні наслідки атомної катастрофи. Тут ми знайомимося із “сорокарічним корабельним лікарем Владиславом Павлишем, досить здібним і допитливим, не надто марнославним, який не втратив цікавості до життя”. На його шляху трапляються катастрофи і пригоди, які він успішно долає, зазнаючи аварій, допомагаючи іншим потерпілим, чи просто мандруючи від планети до планети, від експедиції до експедиції, та все ж залишаючись дотепним пересмішником і щирою людиною.

Окреме місце у цьому циклі займає роман “Селище” (1988) — твір про людей в екстремальних умовах, таких собі космічних робінзонів, які волею випадку опинилися на малопридатній для життя людини планеті. Люди уціліли, однак не змогли протистояти тамтешній природі, вони вимушені пристосовуватись до неї, вживатись у чужий і хижий ліс, подеколи втрачаючи надію і потроху забуваючи набутки і блага цивілізованого суспільства. У цьому творі гостро постає проблема збереження духовних цінностей, адже боротьба за виживання вперто вилучає моральні ідеали зі свідомості людей.

Отже, у “Селищі” космічний корабель “Полюс” зазнає аварії і опиняється на далекій і необжитій планеті, загубленій у безмежному Всесвіті. Потерпілі втрачають зв’язок із базою. Ті, котрі вижили у жорстокому, непривітному світі поміж рослин-хижаків і навіть пристосувалися до “нелюдських” умов планети, побудували Селище. “Старі”, у котрих ще свіжа пам’ять про дива земної цивілізації, поступово вимирають, оскільки боротьба за виживання потребує максимуму життєвої енергії. “Селищні” експедиції, які вряди-годи споряджають для відновлення контакту з базою, зазнають невдач.

Планета “затягує” землян у свої тенета, примушує забувати минуле життя і невмолимо скочуватися до стану дикунства.

З плином часу у Селищі виростає нове покоління, яке, виховане безжальним світом, стає його майже невід’ємною частиною. Це покоління не бачило іншого життя, крім життя на цій непривітній планеті. Дорослі мешканці Селища вирішують зробити останню спробу, пославши у небезпечну мандрівку саме їх — ще не дорослих, але вже й не дітей: Діка й Олега. Дік, — спритний, сильний — чудово почуває себе у жорстоких умовах планети. По суті, він — уже справжній абориген. Натомість Олег — значно слабший, проте цивілізованіший і розумніший. Саме між цими двома персонажами відбувається прихована боротьба. Кожен із них немов уособлює ті шляхи розвитку, які неминуче постануть перед мешканцями Селища у недалекому майбутньому.

Дік і Олег мають своїх прибічників і супротивників. Так, майже все старше покоління, особливо учитель Борис, котрого всі звуть Старий, покладає сподівання на Олега. Він вірить, що завдяки розумовим здібностям хлопця молодь зможе покращити тяжкі умови існування і гідно вийти із скрутного становища, не втративши духовних ідеалів. Основне для Старого — зберегти моральні цінності. Тому він навчає дітей Селища, передає їм свої знання. Звичайно, Старий розуміє, що потрапивши у нелюдські умови існування, дуже важко зберегти набутки цивілізації. Реально оцінюючи ситуацію, він доходить до песимістичних висновків — Селище або вимре, або здичавіє... Дивлячись на Діка, на його здатність пристосовуватися до навколишнього середовища, відчуваючи у його діях агресивний інстинкт верховодства над іншими, Старий прогнозує можливість страшнішого, ніж фізична смерть, майбутнього — смерть духовності. Тому і він, й інші “старі” плекають надію на відновлення зв’язку із Землею.