Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь? Подаймо їм великую розвагу,

Скажім і докажім, що ми бойці сами;

А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу — Сказать старим бойцям: не ждіть,

не прийдем миі

1895

ПОЕТ ПІД ЧАС ОБЛОГИ

У місті панує велика тривога.

Туманом окутала вража облога,

І голод грозиться страшною рукою,

Від шпигів ворожих немає спокою.

Збирається в місті за радою рада,

Та згоди немає, панує розрада,

Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!

Мов тяжка хвороба, так час там пливе,

Та місто не вмерло, воно ще живе.

Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,

Он мати колише дитиноньку любу.

«Ходімо,— говорить дружина дружині,— З’єднаємо руки і долю свою,

Як згинуть прийдеться,— в останній годині Побачу край себе дружину мою».

«Спи,— мати співає,— моє немовлятко, Уроджене в люту годину дитятко!

Не будеш ти лиха і голоду знати,

Поки ще на світі живе твоя мати».

Іде на стрівання хороший вояк,

Віта його мила щаслива.

«Чого зажурився, мій любий козак?» — Питає дівчина вродлива.

«Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,

От зараз піду з товариством до бою.

Несила терпіти лихої напасти,

Волю я в широкому полі пропасти,

Ніж тута, немов у тюрмі, погибати!

Тебе тільки, зіронько, жаль покидати...»

Вопа подає йому стрільбу грімку,

Чіпляє сама ясну шаблю важку,

Цілує, і пестить, і щастя бажає,

І, мов на музики, на бій виряджає:

«Хай наша зоря тебе, милий, веде!»

І милий иа смерть без вагання іде.

А опде нещасний коханець край брами У розпачі голову стиснув руками:

«Найгірша для мене ся люта година!

Не любить мене чарівпиця-дівчина. Подвійний мій розпач, подвійпий мій жаль, Моя нерозважна печаль!..»

Он пісня з високого муру лупає.

По мурах одважний співець походжає.

Поет не боїться від ворога смерти,

Бо вільная пісня не може умерти.

Тож він з ворогами і з лихом жартує І вірші, мов легкії стрілки, гартує,

І кидає пісню в широкий простор;

Скрізь чутно її, на майдані і в полі,

Юрба перейма тую пісню, мов хор.

Все бачить співець у широкім роздоллі —

І небо, і море, красу світову,

І людям співає він пісню нову.

Усе одбивається в пісні, як в морі:

Рожевая зоря, й червоная кров,

І темна ненависть, і ясна любов,

І пломінь пожару, і місяць, і зорі.

Та пісня, як море, і стогпе, й рида,

І барвами грає,

І скелі зриває,

Як чиста прозора вода.

Всі слухають пісню: нещасний коханець, Щасливая пара, і мати, й дитина,

Співа тую пісню дружині дружина,—

Те знає і тішиться музин обранець,

Бо вдень, серед люду, поети мов діти,

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото. 1880—1881

їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,

І вабить їм очі великая слава,

Якої не дасть перемога кривава,—

В надії на неї терновий вінець Прийма молоденький співець.

Ось день проминув, зник і вечір погожий, Ніч криє і місто, і табір ворожий,

І дивляться любо небеснії очі;

Поснули усі, до спочинку охочі, Здрімалася навіть обачна сторожа,

Скрізь тихо... Міцна чарівниченька божа, Кориться їй все під кінець;

Але не кориться співець.

Ті промені горді, ясні, золотії,

В ньому розбудили і речі, і мрії, їх стримати — груди тісні!

І прудко, мов іскри з багаття огнисті,

Мов хвилі гірського потоку сріблисті, Летять голоснії пісні.

І ллються, і ллються без примусу, вільно, Недбалі про славу й вінки,

І линуть з північними вітрами спільно Високо під ясні зірки.

Бринить у них радість, лунає і горе, Шумить у них спогадів, мрій ціле море, Навколо них розпач хаосом чорніє,

Над ними веселка надій променіє.

Не знає поет, чи хто слуха його,

Не стримує серця і співу свого,

Співа серенаду ясній своїй зірці,

Та ночі, та музі своїй винозірці,

Що з ним була в кожній порі...

І пісня чарує облогу ворожу І будить на мурах обачну сторожу, Заснуть не дає до зорі!

12/1V 1896

ТОВАРИШЦІ НА СПОМИН

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться Провадить знов розмови запальні,

Нехай, поки від них ще серце б’ється,

Я вам на пезабудь спишу думки сумні.

От, може, вам колись,— часами се буває,— Розглянути старі шпаргали прийде хіть,

Ваш погляд сі іцілки, блукаючи, спіткає І затримається при них на мить.

І вам згадається садок, високий ганок, Летючі зорі, тиха літня піч,

Розмови наші, співи й па останок Уривчаста, палка, завзята річ.