Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

Он все поле сніг завіяв,

Хоч не йди із хати!

У замкнуті дивись вікна,

Ніде й погуляти!

Сніг з морозом поморозив Всі на полі квіти...

Десь зима та не скінчиться!» — Нарікають діти.

Ждіте, ждіте, любі діти!

Літо знов прилине,

Прийде мила годинонька,

Як зима та згине;

І заквітне наше поле,

І зазеленіє,—

Знов його весна прекрасна Квіточками вкриє.

[1884]

* *

*

«Мамо, іде вже зима,

Спігом травицю вкриває,

В гаю пташок вже нема... Мамо, чи кожна пташина В вирій на зиму літає?» —

В неньки спитала дитина.

«Ні, не кожна,— одказує мати,— Онде, бачиш, пташина сивенька Скаче швидко отам біля хати,—

Ще зосталась пташина маленька».

«Чом же вона пе втіка?

Нащо морозу чека?»

«Не боїться морозу вона,

Не покине країни, рідної,

Не боїться зими навісної.

Жде, що знову прилине весна».

«Мамо, ті сиві пташки Сміливі, певно, ще й дуже,

Чи то безпечні такі,—

Чуєш, цвірінькають так,

Мов їм про зиму байдуже!

Бач — розспівалися як!»

«Не байдуже тій пташці, мій синку, Мусить пташка малесенька дбати, Де б водиці дістати краплинку,

Де під снігом поживку шукати».

«Нащо ж співає? Чудпа! Краще шукала б зерна!»

«Спів пташині потіха одна,— Хоч голодна, співа веселенько, Розважає пташине серденько, Жде, що зпову прилине весна»

[1891]

* *

*

Тішся, дитино, поки ще маленька.

Ти ж бо живеш навесні,

Ще твоя думка літає легенька,

Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці Геть у далекі світа,—

Крил не втинай сизокрилій голубці, Хай вона вільно літа!

Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,

Як то колись принесла Тую цілющу-живущу водицю Дрібна пташина мала?

їй не страшні були дикі простори, Скелі і хвилі морські, Перелітала найвищії гори,—

Мала крильцята прудкі.

Так твоя думка швиденько полине, Тільки їй волю даси,

І принесе з чарівної країни Краплю живої роси.

І як приступить журба певсипуща Та до серденька твого,—

Тая росиця цілюща-живуща Буде живити його.

Хай же та мрія із думкою вкупці Лине в незнані світа,—

Крил не втинай сизокрилій голубці, Хай вона вільно літа!

ВЕСНЯНКА

(Сестрі Олесі)

Як яснее СОНЦѲ Закине свій промінь ясний До тебе в віконце,— Озвись на привіт весняний. Олесю, серденько,

Співай веселенько! Весняного ранку Співай, моя люба, веснянку!

Як бідну первістку, Дочасну, морози поб’ють.

І кущик любистку Холоднії роси поллють,—

Не плач, моя роже,

Весна переможе! Весняного ранку Співай, моя люба, веснянку!

Як дрібнії дощі Заслонять нам світ навесні, Як нам молодощі Пов’ються у хмари сумні,— Не тратьмо надії В літа молодії!

Весняного ранку Співаймо, сестрице, веснянку!

На літо зелене Поїду я геть в чужий край, Згадай же про мене,

Як підеш по квіти у гай. Спогадуй, Олесю,

Сестру свою Лесю! Весняного ранку Даю тобі сюю веснянку!

ДУМИ

I

МРІЇ

МЕЛОДІЇ

* *

*

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була...

Вітер сумно зітхав у саду.

Ти співав, я мовчазна сиділа,

Пісня в серці у мене бриніла;

Вітер сумно зітхав у саду...

Спалахнула далека зірниця.

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла... Спалахнула далека зірниця...

# *

*

Не співайте мені сеї пісні,

Не вражайте серденька мого!

Легким сном спить мій жаль у серденьку, Нащо співом будити його?

Ви не знаете, що я гадаю,

Як сиджу я мовчазна, бліда.

То ж тоді в мене в серці глибоко Сяя пісня сумная рида!

* *

*

Горить моє серце, його запалила Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

* *

*

Знов весна і знов надії В серці хворім оживають,

Знов мене колишуть мрії,

Сни про щастя навівають.

Весна красна! любі мрії!

Спи мої щасливі!

Я люблю вас, хоч і знаю,

Що ви всі зрадливі...

* *

*

Дивлюсь я на яснії зорі,

Смутні мої думи, смутні. Сміються байдужії зорі

Холодним промінням мені.

Ви, зорі, байдужії зорі!

Колись ви інакші були,

В той час, коли ви мені в серце Солодку отруту лили.

* *

*

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила, Співала пісню дзвінку, голосну То знов тасмно-тихо шепотіла.