Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

Не будьте, вороги, ненависні до того,

Хто в серці замірів владарних не здійма,

Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,

Не довго втримувать вам лютість серця свого!

Згадайте, друзі,— ви, котрі мене любили,— Що я без щастя-долі у житті сьому Нічого доброго зробить не мала сили;

Кінця бажайте безталанню мойому,

Бо вже коли я тут недолі досить маю,

Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сім'ї Михайла Ф. Комарова) І

Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок! Мене від тебе доленька жене,

Немов од дерева одірваний листочок...

І мчить залізний велетень мене.

Передо мною килими чудові Натура стеле — темнії луги,

Славути красної бори соснові І Случі рідної веселі береги.

Снується краєвидів плетениця,

Розтопленим сріблом блищать річки,—

То ж матінка-натура чарівниця Розмотує свої стобарвнії нитки.

II

Далі, все далі! он латані ниви,

Наче плахти, навкруги розляглись;

Потім укрили все хмари ті сиві Душного диму, з очей скрився ліс,

Гори веселі й зелені долини Згинули раптом, як любії сни;

Ще за годину, і ще за хвилину Будуть далеко, далеко вони!..

Щастя колишнього хвилі злотисті Час так швидкий пожира, мов огонь,—

Гинуть ті хвилі, мов квіти барвисті,

Тільки й згадаєш: «Ох, милий був сон!..»

Онде балочка весёла,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,

Здасться, без краю,— аж знову Бори величезні, густії Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті, мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі...

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

В небі блакитнім ніде ні хмаринки,— Тихо, і вітер не віє.

Де не погляну, ніде ні билинки,

Тиха травиця леліє...

V

Великеє місто. Будинки високі, Людей тих — без ліку!

Веселую чутно музику. Розходяться людськії лави широкі, Скрізь видно ту юрбу велику.

І все чужина! ох, біда самотному У місті широкім!

Себе почувать одиноким!

І добре, хто має к багаттю чийому Склонитися слухом і оком.

То ж добрії люди мене привітали В далекій країні,

Там друга в прихильній дівчині Знайшла я. І моря красу споглядали Не раз ми при тихій годині.

На тихому небі заблиснули зорі,

Огні запалали У місті. Ми тихо стояли, Дивились, як ясно на темному морі Незлічені світла сіяли.

VI

Далі, далі від душного міста! Серце прагне буять на просторі! Бачу здалека, — хвиля іскриста Грає вільно по синьому морі.

А у тую неділеньку рано Синє море чудово так грає,

Його сонечко пестить кохано, Красним-ясним промінням вітає.

Що біліє отам на роздоллі?

Чи хмариночка легкая, біла Геть по небі гуляє по волі?

Чи на човні то білі вітрила?

В морі хвиля за хвилею рине,

Море наче здіймається вгору,

А склепіння небеснеє синє Край свій ясний купає у морю.

Світло там простяглося від сходу,— Очі вабить стяга та іскриста; Корабель наш розрізує воду —

І дорога блакитно-перлиста

Зостається широка за нами,

Геть далеко розкочує хвилі,

Що сердито трясуть гребенями,

Наче гривами огирі білі.

А здалека, отам на заході, Срібнокудрії хвилі кивають,— Нереїди при сонячнім сході Промінь ранній таночком стрівають...

І танцюють химерно та легко,—

Ось близенько вже видно ту зграю, Аж і знов одкотилась далеко,

Геть біліє в туманному краю...

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне і разом спокою!

Забуваю і щастя, і горе —

Все наземне,— з’єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нічого на світі,

Тільки бачить осяйну долину І губитись в прозорій блакиті!..

Ой високо сонце в яснім небі стало,

Гаряче проміння та й порозсипало,

По хвилях блакитних пливе човен прудко. От і берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межі, Освітило акерманські турецькії вежі.

Сі круглії вежі й високії мури —

Страшні та суворі, непевні, понурі,

І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці,

При вежах тих сумні «темнії темниці».

В сих темницях колись наші та приймали горе, Слали думки крилатії через синє море...

У темних темницях нема ні віконця,

Не видко з них світла ні ясного сонця!

А світ такий красний, хороший, розкішний! Під ясним промінням лиман такий пишний.