Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

Ті хмари темні давлять мою душу,

А серце палять, мов жерущий пломінь.

Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія! Зважливо простягаю руку, сміло —

І прокидаюсь... Так! то сон був... мрія!

Сон літньої ночі колись мені снився, Коротка та літняя нічка була,

І сон був короткий,— він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла.

Чудовая мрія, розкішна та ясна,

Кохано в ту ніч обгорнула мене,

Приснилась мені люба доля прекрасна, Приснилось невидане щастя дивне.

Була я щаслива, безмірно щаслива;

Приснилось мені... та того не списать!

Де в світі є мова така чарівлива,

Щоб справжнєє щастя могла розказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано Вже зникла рожевая мрія моя,—

Туди полинула, де грала кохано Злотисто-рожева світова зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала,—

І душу мою обгорнула печаль;

І тихо-тихесенько я промовляла:

«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»

Я щастя не маю і в мріях не бачу,

Бо іншії мрії у серці ношу;

Коли я часами журюся і плачу,—

Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,

Собі я бажаю не сну, а життя,—

Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде, Йому вже до щастя нема вороття!

Натура гине — вся в оздобах, в злоті,— Останній усміх ясний носила І краскою непевною пала,

Немов конаюча вродливиця в сухоті.

Недавно ще була вона в турботі,

Жила і працею щасливая була;

Тепер останнії дарунки роздала І тихо умира... кінець її роботі!

Спокійно умира і листом покриває Росинки білії, ті сльози самотні Від сонця ясного і від людей ховає.

Натура ллє ті сльози таємні Того, що хутко ляже в смертнім сні,

В холодній, білій сніговій труні.

[4—20 листопада 1890]

НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

Колись нашу рідну хату Тёмрява вкривала,

А чужа сусідська хата Світлами сіяла.

Та минав ти, наш Кобзарю, Чужії пороги,

Орав свою вбогу ниву,

Рідні перелоги.

Гомоніла твоя кобза Гучною струною,

В кожнім серці одбивалась Чистою луною.

Спочиваєш ти, наш батьку, Тихо в домовині,

Та збудила твоя пісня Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх думок Поміж нами сяє,

«Огню іскра великого»

Повік не згасає!

Щоб між нами не вгасало Проміння величне,

Ти поставив «на сторожі» Слово твоє вічне.

Ми, як ти, минати будем Чужії пороги,

Орать будем свої ниви, Рідні перелоги.

* *

*

Скрізь плач, і стогін, і ридання, Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плачем ждемо тії години, Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани, Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани, Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам воріття! Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя!

[1890]

ДО НАТУРИ

Натуро-матінко! я на твоєму лоні Дитячі радощі і горе виливала,

І матір’ю тебе я щиро звала,

З подякою складаючи долоні.

Ти іскру божую збудила в моїх грудях; Надія,— їй же першу пісню я співала,— Мені провідною зорею стала,

І з нею буду я добра шукати в людях.

Коли ж почую я, що промінь погасає Надії милої,— тоді, Натуро-ненько, Прийми моє знебулеє серденько,

І проміння нове нехай йому засяє!

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

(Коханій мамі)

Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю,

При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо! Кругом садочки, біленькі хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині! Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати, Вітрець весняний тихенько дише, Немов діток тих до сну колише.

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину, Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась: Темно-червовее світло, неначе той одблиск пожежі,

Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.

В світлі з’явилася генія темная постать.

Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала І хвилювала в повітрі, як море в негоду,

Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;

Кучері чорні та довгі спадали на плечі.

В темних та гострих очах його погляд непевний

світився,—

Сумно дивився в простор, і палкії лилися з пих сльози. Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:

Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом, В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий, Що у тім погляді жевріє,— і безнадійність,