Дмитро Донцов - Ідеологія

Цей світогляд призвів до занепаду поняття нації, до занепаду ідеї боротьби, будь-якого розуміння для неї і почуттів, отриманих із нею. І в одному, і в іншому випадку це було нехтування вольовим моментом у національному чиннику, в національному почутті. Поняття нації, особливо політичної, якому іманентні поняття волі до влади та боротьби, стало неясне і непотрібне. Але все ж таки вони, безперестанно маючи на вустах слова «народ», його «щастя» тощо, мусіли мати якесь своє розуміння цього народу? Мусіли, і мали, але це не було поняття нації політичної, а лише – власне народу, простіше кажучи, плебсу. Плебс ще в Стародавньому Римі вважався протилежним патриціям, частина нації була позбавлена політичних прав, юрба, що жила будь-якими іншими інтересами, тільки не справами політики та влади; справами приватними, але не інтересами цілісності нації. За часів феодалізму в Європі таким плебсом була буржуазія. Коли вона стала політичною нацією, плебсом став лише клас пролетарський і селянський тощо. Зрікаючись зверхності і власної політичної ідеї, ставлячи приватні інтереси одиниць над окультними інтересами держави й нації, як окремого колективу, випихаючи в своїй тактиці боротьбу за владу на друге місце, наше провансальство мусіло дійти до ототожнення нації з плебсом. Його нація це було розрізнене товариство з правом сецесії його членів, вільна спілка, до якої хто хоче вступає, а кому не вигідно – виходить; його ідеалом були нації як добровільні товариства, пов’язані не більше того, скільки вимагала потреба, і міцні настільки, наскільки їхнє існування не шкодить правам особистої свободи. [179] Костомаров М . Две русских народности. Демократизм вони ототожнювали з мужицтвом. Але це була особлива, їхня демократія. Як і мужицтво, вони передусім думали про рівність, але не про свободу, і тому готові були забути про момент свободи (влади), коли хтось забезпечить їм рівність: як Драгоманов із своїм царефільством, як Грушевський і вся наша плеяда істориків, які відкидали політичну свободу, коли вона вимагала жертв від того самого народу. Вони просто «покланялись народові як животворящій стихії… котра мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і людське щастя». Щастя одиниці, щастя всіх, свобода від будь-яких окультних сил, що стояли над ними й охорона від будь-яких жертв, це був ідеал нашого провансальства, ідеал суто плебейський.

Але від прагнення до захоплення влади, від будь-якої агресії, вони «в національних питаннях не йшли дальше тієї границі, яка визначалася потребою самооборони, оборони своїх економічних і культурних, мінімальних» інтересів. Особливо ненависний був їм принцип державного насильства. [180] Житецький П. Д . Дорошенко. Огляд укр. історіографії. – Прага, 1923. – С. 176. В народі, як і тодішні москалі, від яких вони взяли свою науку, бачили вони щось містичне; все, що виходило з глибин народних мас, набувало в них тим самим вищу, містерійну силу; vox populi був для них vox Dei. Вони були експонентами маси. Їхнє поняття про народ не було поняттям тих, хто хочуть його кудись вести, в довірі до своєї великої правди, яку вони носили в серці і в ім’я якої закликали масу йти за ними до своєї мети, не спиняючись перед жертвами; ні, їхнє народолюбство це була слізливо-сентиментальна любов мирного провінціала до рідного оточення, його «благоденствія і мирного житія його затишної парафії». Це не був націоналізм нації, суто релігійна ідеологія, з волею будувати, зі завойовницьким інстинктом, зі жагою панування та влади. Це був вузько обмежений націоналізм провінції, сентиментальна ідеологія, яка прагнула лише визволити особу від будь-яких пут і забезпечити їй не закаламучене спокійне життя під чиїмись опікуючими крилами. Свій патріотизм вони принизили до любові, до рідної сторононьки, до її звичаїв, до регіоналізму.

Замість вкласти в поняття нації велику ідею, високу ціль, що стояла б понад партикулярним, вони зробили собі Бога з феноменального: обмежили об’єм поняття нації. Замість включити в поняття нації не тільки «нині», але й «завтра», вони задовольнилися лиш першим; вони обмежили поняття нації в часі. Вони були поза часом, а їхня ідея – ні ретроспективною, ні проспективною, без традицій вчора, без завдань завтра. Взиваючи до розуму та виклинаючи відчуття, фанатизм, вони зробили національне почуття плитким і яловим; обмежили його інтенсивність. Відповідно до цього пристосувався й увесь їхній світогляд, який знав замість легенди, міфу – погідну й нудну утопію; замість руху – спокій, а замість протесту – немічний жаль.