Дмитро Донцов - Ідеологія

Ми бачили тут інстинктивну ненависть, з якою всі ідеологи провансальства (праві й ліві) ставилися до слів «панування», «влада», «окультна сила» держави, нація «милостію Божію»; до права нації визначити національну приналежність своїх членів, до національного афекту, пристрасті, до невмотивованої національної волі, що ставить себе над окремими одиницями, над цим поколінням, над провінцією тощо. В цьому ставленні провансальства було надзвичайно примітивне розуміння національного колективу, як і колективу загалом. Для середньовічної філософії (номіналістів), в розпалі суперечки про universalia, універсальне було лише сумою окремих, об’єднане одним і тим самим ім’ям, словом, універсальне – це було тільки збірна назва для різних речей, і поза ними не мало ніякої реальності. Так думали і наші провансальці про націю. Для них ідея нації (її бажання, потреби) не могли існувати як forma separata (Томаса), зі своїми власними завданнями та цілями, не пов’язаними з тимчасовими цілями та бажаннями одиниць. Позаяк homo означало для них стільки, скільки omnes homines, так і народ – не більше, як усі люди, Грицько, Петро, Семен та інші, тому цілі народу, які відрізнялися від прагнень грицьків і петрів (їхніх свободи та щастя) або намагалися підкорити собі ці останні, були окультизмом, а в партійній агітації – зрадою інтересів народу. Так дійшло до ототожнення (національного) гурту з механічною сумою його окремих членів; його інтересів – з примітивними інтересами їхніми, а головне, до заперечення права нації хотіти, права накидувати свою волю одиницям, племенам, провінціям, поколінню. Для таких наших націоналістів, як у Спенсера, не існувало соціального censoriumy, а тому добробут агрегату, взятий окремо від добробуту одиниці, не міг стати метою, якої треба прагнути. Сучасна соціологія вчить, що є спеціальні роди вчинків, думань і почуттів одиниці, які силою себе їй накидають; що багато з цих почуттів є не «наше власне діло, а припливають на нас ззовні», з колективу. Тому для соціолога якась думка або почуття є загальним тому, що воно колективне (тобто має менш або й більш зобов’язуючу силу), але для провансальця, який визнає лиш те, що бачить, коли якесь почуття колективне – то тільки тому, що воно загальне. [178] Durkheim Е . Die Methode d. Soziologie. – Leipzig, 1908. – S. 28, 34. Життя, свобода, щастя всіх є для нього колективним ідеалом, бо це – ідеал загалу грицьків і петрів. Думка, що боротьба, експансія нації тощо мають бути метою одиниць, бо це потрібне для цілого, є для провансальця найабсурднішою річчю в світі. Лиш теологи безпардонно касували самодостатність окремих речей, підкреслюючи першість загального, ідеї, вічного. В тому і був гераклітів момент філософії тих теологів, настільки ненависної соціальним епікурейцям. Провансальці мали свою теорію: в них не окреме позначалося цілим, не випливало з нього, а навпаки, ціле було витвором окремих речей, що існували вже до того. Це був послідовний атомізм, який призводив до анархізму, подібного до штірнерівського, хоч він і носив маску людяності та «громадськості. Фейєрбах проголосив дух, ідею теологічною примарою, визнаючи єдино реальною тілесну, сенсовну людину, але він визнавав ще й права колективу. Штірнер, а за ним і наші провансальські анархісти, просувають права колективу (крім своєї фразеології). Єдино потрібним для них є окреме. Тільки в Штірнера це окреме є die selbstherrliche Personlichkeit, а в наших провансальців – це пасивно терпляча, людина. Але і він, і вони не дозволяють колективу втручатися в її права.

В цьому атомістичному розумінні нації, на перший погляд, суперечив провансальський космополітизм, інтернаціоналізм, який усе ж ставив якусь цілість над одиницями, загальне над окремим. Але це – на перший і поверхневий погляд. Бо це справді був провансальський космополітизм, тобто він виходив із позиції не колективу, а лише тієї самої одиниці. Пацифіст, що зустрівся в окопах з ворогом, міркує: «Ми, особисто, не маємо нічого один проти одного, він не більше хоче вбивати мене, як я – його». Із такого розумування виводиться злочинність війни (в тому числі й визвольної). Це був світогляд примітивної людини, яка не визнає за колективом інших інтересів, ніж за окремою людиною. Коли людина ця особисто не має нічого проти іншої, отже, і нація нічого не має проти іншої, бо нація – це ж ніщо інше, як сума таких самих окремих одиниць. З цього власне підкреслення моменту окремого й виріс наш провансальський космополітизм, заперечення національної зверхності; вийшла наука про те, що всі люди – брати, про загально людські інтереси тощо. Тут не на одиницю накладалися певні тягарі, певна ідеологія в ім’я загальної правди, а лише суто особисту правду проектувалося в площині колективних інтересів. Їхній інтернаціоналізм не був творінням вищого колективу (Pax Romana, British Empire), а лише приборканням уже існуючого (національного), звільнення одиниці, юрби, від будь-яких наказів згори, а головне – звільненням від вічного закону боротьби за існування між націями… Людство, космополітизм, інтернаціоналізм не був мужнім інтернаціоналізмом. Dei gratia пануючих, що зі своєї ідеї робили міжнародну, підкоряючи їй слабші. Ні, цей інтернаціоналізм був їхнім «тихим пристановищем», де вони збігалися, мов стадо овець перед громовицею, разом, у юрбу: до Ліги націй, до пацифістських товариств, так само, як до вегетаріанських і антиалкогольних, щоб працювати в любові та братерстві, бо не мали сили стояти самі, зробити зі себе якийсь осередок, навколо якого крутилося б усе інше. Так зі своєї атомістичної теорії наше провансальство дійшло до занепаду ідеї (національного) колективу, ідеї нації, що має волю над окремим, до проголошення права вибору на річ племінного піднаціоналізму, або космополітичного націоналізму, до розпорошення самого поняття нації.