Юрій Фельштинський - Третя світова - Битва за Україну

Відповідно до підписаного в 1686 році вічного миру між Росією та Польщею українські гетьмани на Лівобережній Україні не повинні були підтримувати дружні відносини з Кримом. Запорізькі козаки, з якими Росія була змушена вступати у тимчасові союзи, ще зберігали свою розхитану незалежність і мали власне громадське управління, де найважливіші питання вирішували через загальні збори.

Гетьманщина мала визначені адміністративно-територіальні кордони з Росією. Товари при перевезенні через них обкладались митними поборами. На територіях, підконтрольних українським гетьманам, зберігалося право приватної власності, російські закони не поширювалися на дані території (діяла судова система у відповідності з нормами Литовського статусу). Найвищого розвитку Гетьманщина досягла за урядування гетьмана Івана Мазепи (1687–1708), який підтримував торгові зв’язки з європейськими країнами (хоча його дипломатичні контакти обмежувалися Москвою). Війна та розруха зосталися в минулому. Завдяки вільній праці вільних українських селян, що не знали кріпацького гніту, розвивалося сільське господарство. Система податків, введена Мазепою, привела до економічного розквіту, появи у містах церковних споруд у стилі українського бароко. Будували монастирі та храми, розвивали книгодрукування, Києво-Могилянка отримала статус академії. Мазепа мріяв про об’єднання Лівобережної та Правобережної України у єдину державу європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Незважаючи на добрі особисті стосунки з Петром Великим, Мазепа насилу вмовив його піти на поступки українцям і що далі, то більше жалівся, що «Москва хочет взять в тяжкую неволю всю Украину». Мазепа підтримував Петра в його походах на Азов, у Північній війні був змушений за рахунок української скарбниці утримувати російські війська, що викликало невдоволення серед селян.

Українських козаків мобілізовували до регулярної російської армії, проте командирами призначали не козацьку старшину, а російських чи найманих командирів-іноземців, які до козацтва ставилися з презирством. Петро дедалі більше вимагав від Мазепи грошей і ресурсів на будівництво нової Росії, включно з переплавленням церковних дзвонів на гармати. Мазепа був невдоволений — і відмовився руйнувати церкви, в будівництво яких він особисто вкладав величезні кошти. Коли ж Мазепа звернувся до Петра з проханням допомогти у боротьбі проти поляків, що погрожували завоювати Україну, московський цар відмовив, заявивши, що й «десяти человек выделить не может», тим самим піддавши сумніву зобов’язання Росії захищати українців від польських наступів, яке ніби було закріплене в договорі 1654 року, де Росія виступала гарантом територіальної цілісності та незалежності України. Все це, в кінцевому підсумку, сприяло тому, що Мазепа, розчарований у непевному союзнику та в можливості з його допомогою вирішувати проблеми свого народу, почав шукати підтримки у шведів. Бажаючи зберегти хоча б якусь свободу та територіальну цілісність, Мазепа в кінці 1708 року перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. У відповідь Петро оголосив Мазепу зрадником, а князь Меньшиков, надаючи приклад нащадкам, вирізав практично всіх мешканців Батурина — резиденції Мазепи. Запорозькі козаки, що підтримали гетьмана, були розбиті російською армією, внаслідок чого Запорізьку Січ у 1709 році було зруйновано. Її відновили вже після смерті Петра як форпост імперії проти османів.

Однак, після закінчення російсько-турецької війни 1668–1774 років, коли набіги татар та турків на південні рубежі припинились, необхідність у запорозькому козацтві відпала — і указом Катерини ІІ Запорізька січ в 1774 році була ліквідована. Частина козацтва відійшла за Дунай, а друга — на землі у передгір’ях Північного Кавказу, названі Кубанню. Влада гетьманів поступово втрачала свою силу, а після видання імператрицею указу про створення губерній (1781 рік) Гетьманщину остаточно ліквідували [9] Історія українського козацтва. Нариси у двох томах — Київ: ВД «Києво-Могилянська академія», 2006; О.Ш. Гуржій. Гетьманщина // Енциклопедія України. — Т.2. К., 2009. .

Перехід українських земель під владу Росії вселяв надію у серця простого люду, що прийдуть зміни на добре. Але, крім повороту від церковної унії до православ’я, нічого суттєвого не відбулося. На Правобережній частині України, що була для царського російського правління не більш ніж приєднаними польськими провінціями, продовжували зберігати зручні для імперії старосвітські польські звичаї (переважно в культурно-просвітницькому житті), а на Лівобережжі більшість українського селянства опинилася у кріпосній залежності під орудою російських поміщиків.