Юрій Фельштинський - Третя світова - Битва за Україну

Обійнявши посаду, Путін кардинально змінив систему державної влади в Росії: фактично розпустив верхню палату парламенту, Раду Федерації; знищив самостійність і виборність губернаторів; повернувся до радянської системи жорсткого контролю центру (Кремля); проголосив безумовний пріоритет так званої «вертикалі влади»; взяв під свій контроль провідні засоби масової інформації; поступово ліквідував свободу слова; зробив контрольованими всі щаблі виборів і абсолютно слухняним парламент, що став всього лише механізмом для штампування заготовлених в Кремлі указів.

Проте період правління Путіна припав на нечуване в історії зростання цін на сировину та корисні копалини. Він підняв рівень добробуту в країні, уможливив розвиток ринкової економіки; сформулював певний кодекс, правила гри, які мали засвоїти й прийняти всі її учасники — так звана «еліта». Кодекс був простим: ті, хто бажав конкурувати за владу з Кремлем, підлягали знищенню (економічному і навіть фізичному). Тим, хто хотів лише розбагатіти, з часом дозволили стати членом корпорації «Росія», яку очолював голова ради директорів корпорації — Володимир Путін. Ось тільки склад ради директорів корпорації та кількість акцій, що належать кожному з його членів, залишалися найсуворішою державною таємницею, про яку можна було лише здогадуватися.

Насторожливим фактором стало те, що з моменту приходу до влади у 2000 році Путін став призначати на вищі державні посади переважно колишніх та діючих співробітників силових відомств, або людей, про яких було відомо (або ж були серйозні підстави вважати), що вони є агентами спецслужб. Формально, жоден закон при цьому Путін не порушував. І, як результат, за кілька років країна опинилася у прямому і переносному сенсі в руках ФСБ. Колишні офіцери КДБ займали тепер не лише вищі державні посади, але й входили до рад директорів або навіть керували найбільшими російськими економічними структурами, насамперед у сировинному та фінансовому секторах.

Проте до 2008 року за провину Путіну можна було поставити хіба що бажання узурпувати владу та безмірне збагачення пайовиків корпорації «Росія». І доки погляд маленького диктатора не сягав за межі країни, знаної в світі як Російська Федерація, США і Європа не годні були побачити в ньому загрозу у тому сенсі, що являли собою для цивілізованого світу Ленін, Сталін, Хрущов або Брежнєв. Путін здавався найпрогресивнішим, найбільш передбачуваним і навіть найбільш проамериканським лідером, з яким коли-небудь доводилося мати справу світовим урядам, за винятком Михайла Горбачова та Бориса Єльцина в перші роки його правління. Путін мав вигляд людини, з якою завжди можна домовитися. Так велося аж до серпня 2008 року, коли російські війська розпочали військові дії проти Грузії.

Історія російсько-грузинської війни заплутана і складна. Задіяні в дезінформаційній війні російські засоби масової інформації зробили багато для того, щоб перекричати решту світових ЗМІ. З великими труднощами знаходячи на карті Грузію — не кажучи вже про Абхазію та Південну Осетію — західна громадська думка не розібралася достоту в цьому складному протистоянні невеликих кавказьких народів, які то мирно співіснували, то ворогували один з одним. Коли ж у серпні дві тисячі восьмого стало зрозуміло, що у російської армії немає планів увійти до Тбілісі і захопити всю Грузію, західні держави зітхнули спокійно і прибрали географічні карти в далекі шухляди. Поступово російсько-грузинський конфлікт відійшов у морок забуття. Абхазія та Південна Осетія, де залишились російські війська, провели референдуми та проголосили незалежність, визнану серед значущих країн одною лише Росією. А Грузія, на знак протесту, розірвала з Росією дипломатичні відносини.

На цьому тлі, у 2008 році, й була видана книжка «Корпорація: Росія і КДБ за доби президента Путіна». Годі й казати, для свого часу, як і «ФСБ підриває Росію», вона виявилася вельми недоречною. Про нездійснену велику війну Росії з Грузією всі якраз прагнули забути, і жорстка колективна біографія Путіна і КДБ, де Путін прослужив все життя, дуже заважала цій зручній забудькуватості.

Як історик за освітою і професією, я звик вимірювати терміни роками, десятиліттями, століттями. Вартісна книга від невдалої відрізняється тим, що витримує випробування часом. Написані мною книжки не старіють. Змушений додати: мені б дуже хотілося, щоби застаріли й «ФСБ підриває Росію», й «Корпорація…» Проте, минуло шість років, й виявилося, що намальований в 2008 році в книзі «Корпорація…» портрет Путіна та створеної ним системи не є ані гротеском, ані перебільшенням, а лише доволі пом'якшеним віддзеркаленням дійсності.