Давид Серван-Шрейбер - Антирак. Новий спосіб життя

Хай там як, але кожна сумлінна людина має визнати, що в цих несподіваних ремісіях хвороби беруть участь поки що погано зрозумілі механізми, які можуть протидіяти розвиткові раку. Протягом останніх 10 років деякі з цих механізмів були виявлені й вивчені в лабораторії. Миша професора Женґа Цуя пролила світло на один із перших механізмів – на силу повністю мобілізованої імунної системи.

Після того, як Женґ Цуй переконався, що миша, тепер відома як «Могутнє Мишеня» (див. фото вище), насправді опирається раку, перед ним постало нове завдання. У професора було тільки одне Могутнє Мишеня, а миші щонайдовше живуть лише два роки. Як можна буде вивчати неймовірну опірність хворобі, коли ця миша помре? А що як вона підхопить якийсь вірус або захворіє на пневмонію? Женґ Цуй думав зберегти ДНК Могутнього Мишеняти або навіть клонувати його – тоді саме виникали повідомлення про успішні клонування мишей. Однак хтось із професорових колег сказав, що було б добре отримати від Могутнього Мишеняти нащадків.

Крім того, що Могутнє Мишеня одержало малят від самиці, яка не мала такої резистентності, половина його онуків успадкувала опірність клітинам S 180 [7] Женґ Цуй не тестував дітей Могутнього Мишеняти раковими клітинами, побоюючись, що вони всі можуть загинути, якщо ген резистентності до раку виявиться рецесивний. . Так само, як і їхній дідусь, ці миші, отримавши два мільйони клітин S 180, могли повноцінно чинити опір такій дозі, що стала мало не звичною для цієї лабораторії. Вони навіть витримували два мільярди клітин S 180, що становило майже 10 % від їхньої загальної маси, а це для людини еквівалентно ін’єкції в 7—8 кілограмів надзвичайно небезпечної пухлини.

Одного разу Женґу Цую довелося на кілька місяців піти у відпустку й не бувати в лабораторії. Коли він повернувся й відновив свої досліди з мишами, резистентними до раку, то на нього чекало велике розчарування. Через два тижні після звичайної ін’єкції Женґ помітив у мишей розвиток черевного ракового асциту. У всіх без винятку. Що ж сталося? Чому протягом його відсутності миші втратили свою опірність хворобі? Цілими днями Женґ безперервно розмірковував над причинами невдачі, намагався здогадатися про допущену помилку. Як і передбачала більшість його колег: мабуть, «відкриття» виявилося надто добрим, щоб бути правдою. Женґ так розчарувався, що перестав провідувати своїх мишей. Усі вони мали померти протягом чотирьох тижнів після ін’єкцій. Коли, нарешті, з важким серцем Женґ зайшов у лабораторію, то підняв кришку й закляк: поза сумнівом, усі миші були живі, а їхній черевний асцит зник.

Після кількох днів гарячкових дослідів виникло пояснення. У деякому віці – 6 місяців для миші – еквівалент 50 років для людини – механізм опірності послаблюється. Тому рак починає розвиватися, що й пояснює набрякання черевної порожнини від асциту. Однак приблизно два тижні по тому (через один чи два роки за людськими мірками) уже сама наявність пухлини, зрештою, приводить у дію механізм опірності. Пухлина тане щохвилини та зникає менш ніж за 24 години (протягом одного чи двох місяців за людськими мірками). Миші повертаються до своєї звичної активності, зокрема і статевої. Уперше наука отримала експериментальну модель спонтанної регресії раку, відтворювану на вимогу. Належало тільки зрозуміти, за допомогою яких механізмів могло відбуватися таке таємниче розсмоктування. І саме колезі Женґа Цуя кандидату наук Маркові С. Міллеру, фахівцеві з питань розвитку ракових клітин, вдалося відкрити цю таємницю.

Вивчаючи під мікроскопом клітини S 180, узяті з черевної порожнини дивовижно зцілених мишей, Міллер виявив справжнє поле битви. Замість звичайних ракових клітин – округлих, волохатих та агресивних – він побачив гладкі, зім’яті та діряві клітини. Вони стиснулися в сутичках з лейкоцитами імунної системи, зокрема зі знаменитими «природними клітинами-вбивцями», або скорочено клітинами «NK» (natural killer). Міллер навіть зміг на відеомікроскопі зафільмувати напад імунних клітин на клітини S 180. Він пояснив цю загадку. Стійкі до раку миші змогли дати потужну відсіч хворобі завдяки своїй імунній системі навіть після цілковитого вкорінення ракових клітин.

Природні клітини-вбивці, або NK-клітини, – це спеціальні агенти імунної системи. Як і всі білі кров’яні тільця, вони безперестанку патрулюють організм від бактерій, вірусів або новоутворених ракових клітин. Водночас, якщо інші клітини імунної системи потребують попереднього впливу з боку агентів хвороби, щоб їх упізнати і з ними боротися, NK-клітини для своєї мобілізації не потребують антигена. Виявивши ворожі клітини, вони оточують зловмисників і намагаються забезпечити контакт своєї мембрани з їхньою мембраною. Щойно контакт встановлено, NK-клітини спрямовують усю внутрішню «зброю» на ціль, немовби на танкову башту. Ота «зброя» транспортує пухирці, наповнені отрутою.