Давид Серван-Шрейбер - Антирак. Новий спосіб життя

Припущення, яке ми з Джонатаном вивчали, – роль лобних часток мозку в шизофренії – тепер теорія, широко визнана в неврології. Вона й далі генерує програми в різноманітних лабораторіях у всьому світі. Безперечно, то була ґрунтовна наукова робота, але вона нікому не допомагала вилікуватися, не допомагала навіть частково поліпшити чийсь стан. І тепер, коли я жив у щоденному страху перед хворобою, стражданням і смертю, мені хотілося працювати над тим, як змінити своє життя й життя інших людей.

Після операції я повернувся до своєї дослідницької роботи й до постійного консультування в лікарні. Виявилося, що на противагу очікуванням, мене найбільше цікавила робота лікаря-практика. Здавалося, ніби я полегшував власне страждання щоразу, коли допомагав пацієнтові, який потерпав від безперервного безсоння або чий нескінченний біль підштовхував його до самогубства. Я ніби ставав одним цілим з пацієнтом. З цього погляду робота лікаря перестала бути для мене обов’язком і перетворилася на такий собі чудовий привілей. У моє життя прийшло відчуття благодаті.

Пригадую одну з незначних подій, завдяки яким ми відчуваємо слабкість життя й дивовижну єдність з іншими людьми – такими, як і ми, смертними. То була геть непримітна річ – коротка зустріч на автостоянці напередодні моєї першої операції. Усе це здалося б якоюсь дурницею, але для мене той епізод мав особливе значення.

Ми з Анною приїхали в Нью-Йорк автомобілем і припаркували його біля лікарні. Я стояв там і дихав свіжим повітрям кількох останніх хвилин свободи перед госпіталізацією, аналізами й операційною. Аж ось помітив стару жінку, яка, очевидно, поверталася додому після перебування в лікарні. Вона була сама й несла сумку, ідучи на милицях. Її ніхто не супроводжував, а без допомоги жінці важко було сісти в автомобіль. Я дивився на неї, здивований тим, що їй дозволили піти в такому стані. Стара зиркнула на мене, і з виразу її очей я зрозумів, що від мене вона нічого не чекає. Нічогісінько. Зрештою, ми були в Нью-Йорку, де кожен дбає сам про себе. Я відчув, як мене потягло до цієї жінки якимось поривом дивовижної сили, який виходив з того, що я, як і вона, пацієнт. Це було не співчуття, а внутрішнє почуття братерства. Я відчув надзвичайну близькість до тієї старої, відчув, що створений з того самого матеріалу, що й вона – жінка, яка потребувала допомоги, але не просила її. Відтак поклав її сумку в багажник, сів за кермо й вивів авто на доріжку, допомігши старій протиснутися на сидіння водія. Усміхнений, я зачинив двері. Оті кілька хвилин жінка не була самотня. Я тішився, що зміг зробити їй невеличку послугу. Насправді це вона зробила послугу, бо потребувала мене саме в ту мить, давши можливість відчути, що ми частинки одного людського стану. Ми зробили подарунок одне одному. Я досі бачу її очі, у яких пробудив упевненість у людях і відчуття, що життю можна довіряти, якщо воно, як це щойно сталося, дає допомогу, якої ти так потребуєш.

Ми заледве перекинулися між собою кількома словами, але я впевнений, що ми обоє відчули дивовижний зв’язок. Та зустріч зігріла мені душу. Ми, вразливі, можемо одне одному допомагати й усміхатися. На операцію я лягав у злагоді із самим собою.

Усі ми маємо відчути, що одне одному корисні. Це необхідна пожива для душі. Якщо такої потреби не задовольняти, вона породжує біль, який з наближенням смерті стає щораз пекучішим. Велика частина того, що називають страх перед смертю, походить від страху, що наше життя не мало сенсу, що ми прожили його даремно, що наше існування байдуже всім і кожному.

Одного дня мене покликали до Джо, юнака, вкритого татуюваннями, із тривалою історією алкоголізму, уживання наркотиків і насильства. Він утратив самовладання, коли йому повідомили про рак мозку, тому трощив усе в кімнаті. Налякані медсестри боялися до нього підступитися. Коли я відрекомендувався психіатром, Джо перетворився на лева у клітці, але погодився зі мною поговорити. Я сів біля нього і сказав:

– Я знаю, про що вам повідомили. Знаю, що ви страшенно засмучені. Уявляю, така звістка може дуже налякати.

Він ударився в різку викривальну промову, але через 20 хвилин заплакав. Його батько був алкоголік, мама від нього відсахнулася й наче не помічала синової присутності. Джо не мав друзів, а його товариші по чарці, безперечно, тепер його покинуть. Він пропав. Я сказав йому:

– Не знаю, чи можу вам допомогти. Однак можу пообіцяти, що бачитимуся з вами щотижня, поки це вам допомагатиме.