Юрий Андрухович - Ерц-герц-перц

"Замарстинів, Кульпарків, Клепарів…' —

перелічуєш чимраз голосніше,

та ніяк не згадаєш,

як називається дерево,

з якого (вони) виростають…

Панна з моєї юності відлетіла геть. Про неї ані згадки, натомість виникло щось інше, вагоміше і важче: індивідуальна пам'ять, точніше, непам'ять, трансформувалася в історичну, дозволю собі сказати, в ображену історичну пам'ять, адже для мого польського приятеля Замарстинів, Кульпарків, Клепарів (як і, напевно, Майорівка чи Левандівка) — гілки львівських передмість, що безумовно виростають із певного історичного дерева з милозвучною латинською назвою "semper fidelis".

Я свідомий того, що за цим аж ніяк не стоять польські територіальні претензії. Хіба що, можливо, в сенсі якоїсь поетичної території. Проте я глибоко вдячний моєму польському приятелеві — він ще раз унаочнив поезію як шанс у цьому крихкому світі.

Про нинішній Львів чи Станіславів (як і про Стрий, Дрогобич або Бучач) і справді можна писати як про купу руїн, царство смерті, забуття і всепереможного Хама. Але можна писати й про інше: про життя, про щоденний опір руйнації, про кохання під облупленими мурами й поїдженими фресками, про бучні пиятики та нічні пригоди в ущелинах старих фортечних провулків, про відлуння стародавніх слів, усе ж почутих і розпізнаних: "ерц-герц-перц". І я не винен, що такі, живі поезії про Львів чи про Станіславів нині пишугься українською мовою.

Культура неподільна — кажу це не я перший і, мабуть, не я останній. Екстравагантний лідер "Молодої Польщі" Пшибишевський на початку століття в одній із краківських винарень опустився на коліна перед Василем Стефаником і поцілував його в ногу. Залишмо за дужками цього епізоду чималу кількість попередньо випитого — вона присутня, але не посутня. Придивімося до самого жесту — артистичного і людяного водночас. Таке поєднання вдається нечасто.

Можливо, саме тут, у цій "буферній зоні*, в цьому поруйнованому коридорі між Західною Європою то Східною, нам усе частіше вдаватиметься щось подібне?