Юрий Андрухович - Ерц-герц-перц

Нарешті, по-п'яте, — вона відкрила для нас нові географічні можливості, навчивши дивитися на Захід з любов'ю до його ніжного смеркання. Подумати тільки — були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! Тоскана й Ломбардія перебували в межах, єдиних із Галичиною та Трансильванією. На початку століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Густавом Клімтом, а для того, щоби зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг. Усіх, хто в цьому сумнівається, запрошую дивитися на вже згадувану мною мапу цісарсько-королівських залізничних сполучень.

Саме такими, на мій погляд, є п'ять головних тез на захист нашої австро-угорської історії. Насправді цих тез може бути значно більше, та й самі вони можуть бути інакшими — я лише втішуся, коли мене доповнять і виправлять. Чи навіть заперечать.

З

Один зі старих галицьких анекдотів (анекдотів у тому сенсі, в якому Ірванець уживає пушкінське "дней минувших анекдотьі") розповідає таке. До австрійського війська привели поповнення рекрутів з Галичини. Навчання мілітарній справі почалося засвоюванням імен і титулів вищого командування. Зубатий капрал доводив до рутенсько-рекрутського відома, що комендантом їхнього регіменту є архикнязь лицар Тосканський, німецькою мовою "ерцгерцог ріттер фон Тоскана". Далі зажадав повторити це від здоровезного як ведмідь хлописька звідкілясь із-під Жаб'я чи Прокурави родом. Той не змигнувши оком випалив: "Ерц-герц-перц, ріпа з мотузками!"

Я не хочу особливо розбалакуватися про те, що на гуцульському діалекті згадана "ріпа" означає навіть не ріпу як таку, а щось цілком інакше — картоплю. Я, крім того, не берусь аналізувати, наскільки виросла боєздатність австрійського війська після проведеної капралом науки. Але я хочу бодай дещо узагальнити: в оцьому "ерц-герц-перц", як у магічному заклинанні, сконцентровано безліч речей: тут і згадувана вже іронічність, і характерна українська селянськість, рустикальна хитруватість у ставленні до чужого й чужомовного, і грайливий непослух, таке собі "швейкування". Але для мене це ще й діагноз. У ньому — наша набута недорікуватість, фатальне тупцювання на порозі Європи з неспроможністю рушити далі і ввійти, пророцтво, в якому карикатурність і пародійність усього, що робимо в мистецтві, політиці, економіці. Суцільне "ерц-герц-перц", та й по всьому.

Це можна вважати наслідками затягнутого в часі дитинства. Або старечого маразму. Або колоніального минулого. "Україна ще мусить обжити власні міста", — писав я в 91-му році, вважаючи тоді, що до цієї мети вже рукою подати. Нині я дивлюся на ситуацію значно песимістичніше, при цьому вельми сумніваючись, чи діти моїх дітей будуть мешканцями українських міст.

4

Станіславів коло Тисмениці. Третє місто Галичини після Львова і Кракова в межиріччі Золотої та Чорної Бистриць, тобто в Месопотамії. Середмістя і прилеглі вулиці двоповерхової забудови (переважно), променади, казино і крамниці з екзотичним крамом, кав'ярні з колумбійською кавою, цукерні з цукатами і бісквітами. Церкви: греко-католицька катедра, римо-католицька фара, вірменська, лютеранська, синагога з чотирма банями в мавританському стилі. Фігури святих Марії Матері Божої та Йоана Хрестителя, споруджені на честь відступу росіян у 1742 р. Фігура Христа Спасителя на згадку про велику чуму 1730 р. Бронзовий пам'ятник цісареві Францу І. Міська бібліотека з більш як 8 тис. томів лише історичних і праць. Готелі: "Уніон", "Централь", "Європа", Табсбург", "Імперіал". Одноповерхові вілли з квітниками навколо. Найприємніша з вулиць — Лінденгассе, або ж Липова — променує до міського парку імені імператриці Єлисавети.

Я цього не вигадав. Це дані з короткого залізничного путівника початку століття. Це дуже стислі, але й дуже виразні дані. Вони створюють повноту образу.

Місто як місто. Десь на межі "міста" і "містечка". Герої Йозефа Рота зупинялися в таких, аби виграти чергову покоївку проїздом до Нью-Йорка.

Нині воно вже майже не існує. Воно тримається на цьому "майже", демонструючи згадуване мною чудо витримки і стійкості. Тому ми ще маємо ці тріщини в мурах, провалені дахи, дерева, пророслі зі сходових кліток, уламки вітражів та мармурових плит під ногами.

Наша місцева апокаліпса почалася не так вже й давно — у вересні тридцять дев'ятого, коли в полишені на поталу всім вітрам "панські" помешкання вселилися інші люди, прибульці з далеких рівнин, де живуть одноокі велетні з вісьмома пальцями, де горілку п'ють наче воду і навіть замість води, де їдять сире м'ясо, а танцюючих ведмедів показують у церквах…