Юрий Андрухович - Ерц-герц-перц

Решту домальовую сам. Головне в моїй побудові — легіт, надвечірній вітерець, літання тихих ангелів, і він надає всьому якогось нетривкого, ледь розтріпаного вигляду, все майорить і тріпоче — плюмажі на драгунах, пера на жандармах, бунчуки, хвости і гриви, чуби на непокритих головах християн і пейси на юдеях, вишивані рушники і навіть одна синьо-жовта стрічка, а також безліч інших стрічок і, як уже було сказано, прапорців та хустинок. До розваги допущено всіх бажаючих — і навіть пані Капітанова, відома в місті божевільна гігієністка, що на кожному кроці, постійно і привселюдно прала свої незліченні лахи, і навіть старий Олійник, що сто років поспіль тільки ремонтував парасольки і пив пиво, і навіть гімназіальний професор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов, — усі вони присутні в цій надвечірній ідилії, під невидимими крилами імперії. І жодного тобі анархіста, жодної спроби замаху, самоофірного бомбометання чи стрілянини, жодного таємного гуртка і нелегального клану — світопорядок здається єдино можливим, сталим і непорушним, імперія вічною, а терорист Січинський уже від кількох років мешкає десь в Америці — там, де й належиться жити всім на світі терористам і збоченцям.

Тогочасні фотографи, здається, не лишили свідчень, які б могли спростувати чи підтвердити зображену мною картину. Епізод з візитом та подальшим від'їздом Фердинанда так і залишається епізодом — без жодного повчального змісту чи бодай анекдотичного ефекту. Залишається тільки настрій, мимобіжне враження, ітргеззіоп, присмак — а це речі настільки суб'єктивні, що годі вив'язати з них якесь вартісне світоглядне узагальнення.

Вдамося ж до речей об'єктивніших.

2

Ставлення галицьких українців до старої Дунайської монархії було не ворожим і не ідилічним, а радше іронічним. Ця іронія починалася на рівні цісаревих портретів у багатьох українських вітальнях (і звичайно в обрамленні традиційних рушників, як і' портрет Шевченка поруч), а закінчувалася цілком безглуздим і тому безпечним москвофільством.

З усіх елементів неминучого майбутнього вибуху, якими просто таки була начинена Австро-Угорщина в силу свого суперечливо-клаптикового характеру, український був найменш вибуховим. Не означає це, що не був вибуховим цілком — приклад уже згадуваного студента Сочинського, котрий досить рішуче і без особливих розкольниківських терзань покінчив із намісником Галичини графом Потоцьким, принагідне осиротивши дев'ятьох дітей останнього, свідчить усе ж, що "і ми були не пальцем роблені". Але загалом і ця кримінальна історія носила не так антиавстрійський, як антипольський характер (черговий епізод одвічного і взаємно виснажливого українсько-польського "око за око, зуб за зуб").

Апологія небіжки Австрії ("мамуні Австрії", як жартували ті ж іронічні галичани) для мене починається зі ствердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона. Людство було б на одну культуру, одну ментальність, одну мову бідніше. Гадаю, вже тільки за це найясніший Прохазка, цісар Франц Йосиф І, заслуговував би на Нобелівську премію ноосфери, якби така премія присуджувалась посмертно і взагалі присуджувалась.

По-друге, всередині самої збереженої мови завдяки цій найлегковажнішій з імперій зберігся діалект, однією з характерних рис якого є дивовижний набір смаковитих виразних германізмів, починаючи "фаною", "фертиком", "фриштиком" і "фарфоцлями", а закінчуючи майже сакральним "шляк би його трафив". І що я, український письменник, робив би нині без цих германізмів?

По-третє, саме завдяки їй, цій неіснуючій нині бабуні, вдалося примирити і поєднати багато що з раніше не примирного й непоєднуваного. Через оцю свою клаптиковість і мішаність, через причетність — біологічну й історичну до всього і вся на світі вона явила собою справжній "цирк аномалій", рухому колекцію екзотів і потвор. Вона змушена була обрати для себе свободу і плюралізм, даючи притулок практично всім — від хасидів до старообрядців, від таємничих караїмів до цілком буденних марамороських циган — переслідування за расовими, національними чи релігійними ознаками вона почала згортати, либонь, першою.

По-четверте, вона зберегла нам архітектуру — інакшу, різну, зберегла інакші міста, зберегла право стійкості за цими містами, внаслідок чого вони вперто не хочуть руйнуватися попри всі передумови для руйнування і завдяки цьому мій Станіславів усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою.