Юрий Андрухович - Ерц-герц-перц

Найлегше було просто вселитися. Вдертися в ці сецесійні вілли, в "люкси" добротних конструктивістських кам'яниць, в одноповерхові еклектичні особняки. Найлегше було захопити меблі, порцеляну, горіхові гардероби включно зі шляфроками, шапокляками й пантофлями, грамофони і платівки, годинники, незрозумілі книги з бездоганними прокладками цигаркового паперу, олійні картини та гіпсові статуетки галантерейного походження — словом, усю цю культуру, увесь цей міщанський предметний мотлох, до якого прибульці звикли ставитися з презирством, зневажаючи форму як таку, тільки своє презирство чомусь виявляючи у привласненні.

Але прибульці не врахували, що захоплення жител пов'язується і з певними зобов'язаннями щодо них. Що ці стіни, двері і покої вимагають сталого та уважного плекання. Що курей та іншу загадкову живність не варто тримати у ваннах. Що невідомі рослини в садах і на ґанках вимагають догляду, що дерева слід обкопувати, траву підстригати, а вазонки підливати. Що до театру не слід вибиратись у нічних сорочках — навіть якщо останні видаються страшенно елегантними…

Ця повна функціонально-буттєва невідповідність призвела до руйнації не лише будинків. Місто вивозилося на схід цілими ешелонами. Додаю сюди також фашистівську окупацію, наслідком якої стало тотальне "очищення" міста від одного з найважливіших етнічних складників — юдейського. Замість тонких і артистичних, замріяно-глибоких меланхолійних послідовників хасидизму по війні наїхало безліч нормальних радянізованих "євреїв" — уже російськомовних, уже уніфікованих, уже таких, що стидалися й цуралися самого свого "єврейства".

Додаю нарешті ще один фактор, найбільш "непатріотичний". Фактор навколишнього українського села, яке з кінця п'ятдесятих ринуло на тодішні околиці — заселяти тісні бездушні новобудови і успішно люмпенізуватися в них, зберігши все найгірше, що властиве селянській природі, і втративши все найкраще. Ця найновіша хвиля завойовництва, здається, дещо зупинена тільки тепер, коли життя в місті робиться надто дорогим і безнадійним. З іншого боку, саме вони, ці сільські завойовники, спричинилися до виникнення принципово інакшої мовної ситуації. Я навмисно не кажу тут, добре це чи погано, хоч мав би казати, що добре. Але забагато мерців під ногами.

Бо якщо так повелися з житлами, то легко собі уявити, що виробляли з храмами і цвинтарями. Фамільні гробниці та анонімні братські могили виявились однаково придатними для "стирання граней". Дехто зі старих ще пам'ятає, як у кінці сорокових з підземель фарного костелу виносили забальзамованого графа Йосифа Потоцького в темно-вишневому жупані та золотом шитій шапці-магерці з пером. Мумію, як і величезну гору старого церковного майна, було повантажено в автомобілі-"полуторки" і вивезено в невідомому напрямі.

Те, що сталося за останні п'ятдесят років, не можна порівняти навіть із таким катаклізмом, як- знаменита "мармолядова пожежа* 1868 р., коли через недогляд господині, що готувала на повільнім вогні мармелад десь в околицях подвір'їв при початку вулиці Ст. Баторія, згоріло ледь не ціле місто.

Нині воно також майже не існує. А все ж існує.

5

Мій польський приятель, цікавий молодий поет, надіслав мені досить незлий мистецький часопис, де помістив переклад вірша "Забуття" із циклу "Липневі начерки подорожнього". Дочитавши переклад до кінця, я зрозумів, чому саме цей вірш. Я наведу його тут повністю, сподіваючись, що це не буде розцінено як пусте самозамилування. Отже:

Так, наче брама — то вхід.

Є міста, до яких неможливо

зайти через браму.

Є міста, до яких неможливо

зайти.

І приносять великий ключ, і шукають,

куди б устромити, але брам немає,

сторожа зітерлась на порох.

Сім вітрів розкошують на площах і в залах.

Навсібіч передмістя відкриті, сторожа

виростає зелена й пругка.

"Замарстинів, Кульпарків, Клепарів", —

перелічуєш майже вголос,

та ніяк не згадаєш, як зветься

дерево,

до якого вона вже не ходить…

У польському перекладі збережено все, крім останнього рядка. Вочевидь, суто інтимний і дуже конкретний еротичний мотив (а я мав на увазі тільки те, що юнаком і справді приходив у Львові під певне дерево, де в нас відбувалися побачення із певною панною) — так от, цей особистий мотив здався недостатнім моєму перекладачеві, а ргороз, вихідцеві з родини колишніх львів'ян, себто львівських поляків, переселених до Польщі по закінченні Другої світової війни. І ось як виглядає остання строфа цього вірша, тепер уже у зворотньому моєму перекладі з польської на українську: