Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Якщо відкинути емоції, в сухому залишку я вдячна фон Трієрові (і віддала б йому, аби моя воля, всі можливі нагороди!) за найпереконливішу екранізацію істинно трагічного відкриття, пережитого нами в травні 1986-го: що наша цивілізація до ідіотизму неспроможна не то реаґувати на смертельну загрозу, а навіть її в п і з н а т и, коли вона «вже тут», — і що найадекватніший (найменш спрофанований) інструмент пізнання, який нам залишився, — інтуїція, — є в цій цивілізації безнадійно змарґіналізованим і ні на що не придатним. Потверджую: саме так і було. З одним суттєвим уточненням: передчуття, подібні до моїх, як виявилося згодом, мала в ту саму пору ціла купа людей, геть далеких од мистецтва (а фахівці, втаємничені в реальний стан справ на ЧАЕС, і без всякої «містики», прямим текстом били на сполох, одна така стаття навіть прорвалась була в пресу за місяць до аварії [83]!), так що пишатися тут особливо нічим — як казали древні, «дух літає, де хоче». Не буває «грому з ясного неба», кожну катастрофу, тим більше такого масштабу, неодмінно супроводжує якийсь попередній «інформаційний гул», просто в сучасного суспільства на такі речі «відімкнено слух» (утім, якщо згадати долю Кассандри, то, схоже, і в тих суспільствах, де прогнозування було інституціоналізовано значно краще, зі слухом теж траплялися проблеми…), — а проте на індивідуальному рівні відповідними «рецепторами» всі ми оснащені незгірше од коней Клер (ба й ліпше: тварини у фон Трієра тупуваті!), — рівно тією мірою, якою залишаємося не тільки дітьми цивілізації, а й дітьми природи. Одинока в цьому сенсі різниця між «митцями» й «немитцями» — та, що перші професійно приділяють своїм відчуттям більшу увагу, ніж решта «двоногих без пір'я», і спроможні їх до тієї решти донести — написавши, наприклад, вірш або знявши кліп. Але це не привід уважати всіх, хто такої змоги позбавлений (приречений на невимовний досвід!), нечуственними дровиняками — й пісяти їм у їхні лунки для ґольфу: мовляв, я говорив був до вас, але ви не чули (Ісая 65, 12), — так пропадайте тепер ік лихій годині, раз ви такі.

Залишмо в спокої Ваґнера й німецьких романтиків — через XX століття віра в митця як «світського спасителя» перейшла й дісталася наших днів уже не з німецьким, а з російським паспортом. Я ще застала її наживо, можна навіть сказати, була в ній вихована (вся історія радянської імперії — то, не в останню чергу, історія російської літератури та її змагань із комуністичною ідеологією за місце «світської церкви»!), — а рештки цієї віри й досі живі на пострадянському просторі: так відплив залишає по собі калюжі, в яких продовжують заклопотано роїтися рибки, не підозрюючи, що море вже пішло. У фон Трієра ця віра мусить бути від Тарковського (від своїх учителів ми переймаємо, як і від батьків, не тільки те, що нам подобається, а й те, чого не помічаємо, одним «генетичним пакетом»), — той теж у ній виріс, але зумів вирости і «з неї», залишивши її позаду ще з «Андрєєм Рубльовим». (До речі, ідея «зняти фільм за Апокаліпсисом Івана Богослова» первісно теж належала Тарковському — а це, завважу, зовсім не те саме, що зробити «Івана Богослова» арт-директором рекламної аґенції!) Десь на етапі між «Солярісом» і «Сталкером» Тарковський написав був у щоденнику, що його вже цікавлять виключно « чудеса » — читай: випадки прямого втручання «вищого розуму» в сценарій земної драми, а це вже той масштаб духовних запитів, якого самим лиш «культом великої російської літератури» не задовольнити. «Сталкер», дарма що один із «найлітературніших» фільмів в історії кіно (нині на екрані вже ніхто не провадить таких вишукано багатослівних, неквапних і нескінченних, як звук всюдисущої води за кадром — хлюп, хлюп, хлюп, кап, кап, кап, — філософських бесід — наче в діалогах Платона або в романах Достоєвського…), став, по суті, остаточним розривом режисера з базовою системою цінностей радянського інтеліґента, зокрема з вірою в те, ніби можна «врятувати світ» (у популярнішій, локальній версії — реформувати імперію на «соціалізм із людським обличчям») засобом тих духовних ресурсів, на які Захід (і Росія вслід за ним) в останні двісті років робив головну ставку: ні Вчений («розум»), ні Письменник («краса») до магічної Кімнати (попередниці «магічної печери» тьоті Джастін?) так і не вступають, і єдину надію на майбутнє режисер вбачає в «мутації» (доньці Сталкера) — цебто, в переродженні людства.

Тут нотабене. У Тарковського це, властиво, цитата — чи, точніше, перегук, підхоплення колись увірваної нитки. «Сталкер» вийшов на екрани в травні 1980 року, — а за 53 роки перед тим (знову ці 53!), у 1927-му, з'явився на світ геніальний, маркантний для всього українського «Розстріляного Відродження» (і цілого радянського театрального аванґарду 1920-х) трагедійний ґротеск, предтеча театру абсурду — драма Миколи Куліша «Народний Малахій»: як показалося з часом — найточніше і найдалекоглядніше пророцтво про майбутнє радянської цивілізації. Герой Куліша — не митець і не вчений, а «маленька людина», провінційний поштар, що два роки провів, замурувавшись у комірчині, як ченці-ісихасти, обчитався марксистської літератури і дійшов до «комуністичного одкровення»: для перемоги революції потрібна «негайна реформа людини»! (У Тарковського «реформована людина» володіє телекінезом, у Куліша, чи то пак його героя, вона здатна навіть літати! [84]) Із цим «проектом» герой вирушає в столицю, до уряду, — і проходить по тих колах соціального пекла, котрі невдовзі стануть у тоталітарних режимах найбільш символічно-репрезентативними: Рада Народних Комісарів (бюрократичний апарат) — тюрма-божевільня з санітарами-наглядачами (без коментарів!) — і підпільний бордель, де й зосереджено істинні цінності «нового» суспільства: гроші й насолоду (те, що сповна вийшло на яв уже аж після розвалу СРСР). Діагноз безпомильний, тим разючіший, що поставлено його було за кілька років до початку масового розгортання «реформ людини» за Сталіним (котрого самого можна розглядати як моторошну пародію на Кулішевого Малахія, «анти-Малахія», — втім, як і Гітлера). Із початком сталінських «реформ» виставу було знято з репертуару, драматурга й режисера, вкупі з цілою їхньою ґенерацією, розстріляно, а п'єсу заборонено аж до кінця 1980-х (навіть у найліберальніші роки СРСР, коли «посмертно реабілітованого» Куліша ставили й на московській сцені, де його міг бачити Тарковський, про «Народного Малахія» згадувати було зась, — апокрифічна вистава жила в театральних і кінематографічних колах в усному переказі). Тим заворожливішою бачиться ця внутрішньо «заримована» хронологічна рамка — з «Народним Малахієм» на вході й «Сталкером» на виході: ніби в проміжку між цими двома великими художніми прозріннями історичний час був «звихнувся», описав кружну петлю — і, виснаживши всі свої резерви, повернувся, вже на іншому рівні, до «точки звиху»: так, «реформа людини»! — радикальна ціннісна переорієнтація («перестройка», хоч як іронічно це звучить після профанної політизації терміна [85]!) людської свідомости в масштабі всього виду, подібна до тієї, що індивідуально досягається сьогодні тільки моральним надзусиллям чи тими-таки релігійними практиками, — іншого способу зупинити запущений людством самогубчий маховик немає, «не всі ми заснемо, та всі перемінимось» (1 Кор. 15, 51), а якщо не перемінимось, то, як рак, зжеремо планету й себе з нею…