Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Довженка мучило питання — на щó піде «небачена енергія», вивільнена з «розпадом селянства»? (Він вірив — чи, певніше, хотів вірити, — що індустріальне перетворення природи стане не руйнуванням її через людину, а новим симбіозом, і все своє творче життя сам собі намагався довести, ніби можна перенести традиційну вкраїнську аграрну утопію і в добу «нового жаху», в його версії — «облагородити комунізм садами».) Тепер, у ретроспективі, вже ясно, на щó та «вивільнена енергія» пішла: на збереження СРСР. Без неї він не протривав би аж до кінця 1980-х. То була е н е р г і я с т р а х у — глибокого, смертельного, проникаючого до самих кісток і справді «небаченого» за своєю масовістю: енергія, яку Сталін, як істий «соціальний фізик», «добув» з України Голодомором і яка за своїм «позитивом» для тоталітарної імперії багатокротно переважувала всі демографічні, економічні й екологічні втрати, разом узяті. Тільки через Голодомор вдалося здійснити пацифікацію вкрай потрібної Сталіну України, яка, хоч і ставши в 1920-х «комуністичною», до початку 1930-х іще вважала себе «самостійною» (такий собі «червоний аналог» Веймарської республіки, згодом названий істориками «Розстріляним Відродженням») — і на кожну спробу політичного тиску з Кремля відповідала офіційними протестами та селянськими бунтами. Після 1933-го всякий масовий спротив на цих землях припинився — на півстоліття з гаком.

Парадоксальним чином Чорнобильська катастрофа спрацювала для українців на заражених територіях як своєрідний терапевтичний шок — як «закляття на одцурання», на «одроблення» «поробленого» два покоління тому. Це відбувалося неймовірно швидко, на моїх очах, у Києві з граничною для людської психіки інтенсивністю — впродовж того травня нашої «Меланхолії». Якби прокрутити в умі весь той місяць, як кіноплівку, зі швидкістю 24 кадри пам'яті на секунду, можна було б навіч угледіти, як стрімко осувався вколочений у підсвідомість трьох поколінь — тих, хто вижив у 1933-му, і їхніх нащадків, — фундамент радянської влади в Україні: страх перед її всемогутністю, зосередженою в Кремлі. 53 роки тому ця влада довела Києву, що вона дужча од законів природи, — і Київ скорився, скоцюрбився і закляк до стану провінції («третього за величиною міста СРСР»), визнавши за нею право деміурга «роздавати» своєю волею їжу, захист і тепло («Радянська влада вам все дала!» — під ці заклинання виросло моє покоління, не задаючись питанням: а де ж вона те «все» взяла?). І от, «всемогутність» виявилася фікцією, небо й земля вертались на свої місця, — і дикий, первісний, незнаний сучасному городянинові страх перед Таємничими Силами Космічної Ночі, що зненацька вдерлися в наші — ох які ж, бачся, крихкі! — бетонні коробочки незримо-смертоносною «таблицею Менделєєва», заповнив усе наше життя, витіснивши зі скільки-небудь значущих у ньому позицій тих жалюгідних людців у квадратноплечих костюмах, які, по двох тижнях переполоху вилізши врешті зі своїх кремлівських схронів під телекамери, щось там убоге лепетали й бадьорилися, стараючись «зберегти обличчя»: то це їх ми боялися?.. Пам'ятаю тодішні «обов'язкові політінформації», на яких зали — нечувана річ на пам'яті живих поколінь! — обуреним вереском зганяли з трибуни партійних пропаґандистів, післаних із наказу Горбачова «в народ» для «роз'яснювальної роботи»: вереск, що характерно, за тембром на перших порах жіночий, чоловіки «відтерпали» повільніше за нас, — але, Боже мій, яке ж то незрівнянне було відчуття, той перший, гіркий, радіоактивний подих свободи!.. Вихід із паралітичного «рольового кокона», пролом у бетонному саркофазі, смерть у повітрі, смерть на коханих губах, смерть у грудному молоці, яким не смієш годувати своє дитя, смерть у траві, в листі, в квітах, у прибережному піску, здохнем, усі здохнем, тільки щурі й таргани по нас залишаться, суки, сволочі, що ж вони накоїли, що вони зробили з нами всіма?!.. Пливла й рушилася вся соціальна тектоніка — в умах, так, як це завжди відбувається в історії: спершу — в умах. Захід, нічогісінько не розуміючи, продовжував бити Горбачову овації за «соціалізм із людським обличчям» та виспівувати «Міхаїл, Міхаїл», — а з «Міхаїла» тим часом витікав, крізь дірку в саркофазі, півстолітній український страх, — як із дитячої ґумової пищалки. Ми чули цей писк. І в нашій свідомості він дедалі наростав — перекриваючи всі дозиметри світу.

(Мине двадцять років — і критики назвуть усіх нас, письменників, які дебютували наприкінці 1980-х — на початку 1990-х і нині складають мейнстрім нової української літератури, «чорнобильським поколінням» [82]. То байдуже, що ніхто з нас нічого путнього не написав про Чорнобиль. У літературу ми справді ввійшли крізь той пролом у саркофазі — зразу в простір відкритої мови, з повними легенями зараженого повітря і глибоким, ейфоричним — буває такий «ефект сп'яніння» при променевій хворобі! — видихом хлопчика з прологу «Дзеркала»: «Я — можу — говорити!». А що «говорити» нам належалося за всі п'ятдесят три роки українського мовчання, то не диво, що до трагедії 1986-го черга й досі не дійшла.)