Оксана Забужко: З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Еґоїзм, чи сліпе честолюбство, чи звичайна безмисна легковажність — важко сказати, що рухало Александром Мілном, коли він так натхненно пакував живцем між палітурки найніжніші літа свого сина, вочевидь, несвідомий того, що крушить йому хребта [2] Прим. 2012 року: Нині, прочитавши біографію А.А.Мілна (Ann Thwaite. A. A. Milne. His Life. London: Faber&Faber, 1990), схиляюся до думки, що то була таки легковажність: Мілн-старший сам чесно жив у «країні вічного дитинства», де «вміють гратися», і, будучи джентльменом старої складки, просто не міг собі уявити, які пастки наставляв на сина такою передчасною публічністю в світі масових технологій. . Одначе судити письменника не мені: той плюшевий місько, над яким немовлям «пухав», за сорок літ до мого народження, Крістофер Робін, змінив і моє життя — і, спасибі, змінив не на гірше. (Що вже казати про мільйони народжених в англійській мові — тих, хто зріс на цілком, на жаль, неперекладних «дзеньках-бреньках» із «Коли ми були маленькі» й «Тепер нам шість»!). Велика література завжди «канібальствує», вживаючи собі на страву живу плоть і кров, і не завжди ці плоть і кров належать тільки самому автору…

Навряд чи від того легше Крістоферові Робіну — дорослішаючи, ми, гай-гай, навік позбуваємося тих ведмедиків, які, «що б не сталося, завжди нас розуміють», і мусимо самі брати на себе відвічний людський тягар розуміння інших. Для хлопчика з книжки — а також для Пуха й Паця, Кролика й Іа, Тигри й Сови, Ру і Кенги — цей тягар іще нічого не важить і несеться легко і з вистрибом. І хтозна, може, Мілн-молодший тому й зумів, хай і в 52, таки віднайти своє Зачароване Місце, що Пух додержав колись даної обіцянки його не покинути?

В одному можна мати тверду певність: держатиме він її всім — і завжди. Навіть коли йому буде дев'яносто дев'ять.

Січень 2002 року

Колись давно — майже півтораста років тому, коли й прабабусі твоєї не було ще на світі, — жила собі в Англії дівчинка на ймення Аліса Ліддел.

Аліса мала тата, маму, двох сестричок і кицьку Діну. А ще в неї була гувернантка, яка мешкала в них у домі спеціально, аби навчати сестричок Ліддел гарних манер. Бо ж не так-то воно легко, — навіть якщо ти вже опанувала всі чотири арифметичні дії й умієш провідміняти іменник «миша», — затямити назубок оті незліченні правила повсякденної ґречности: як робити при знайомстві кніксен, і як за столом ніколи не брати першого кусня собі (навіть коли на солодке подають сливовий пудинґ!), і як ніколи не зачіпати дорослих першою, а мовчати, поки вони самі заговорять до тебе, і як розмовляти правильною й гарною мовою, геть-таки зовсім без слів-паразитів (ти ж бо знаєш, як важко їх позбутися, усіх отих «ну» та «карочє»)… На кожен твій крок існує якесь неписане правило: порушиш — зостанешся не тільки без десерту, а й без обіду взагалі!

Атож, життя в тогочасній Англії аж ніяк не було просте — ні для дітей, ні для дорослих. Країною тоді правила королева Вікторія, і правила страх як довго, довше за будь-кого з британських королів: аж шістдесят чотири роки, від 1837-го по 1901-й! Уся та доба згодом дістала в історії назву «вікторіанської». Коли англійці тепер кажуть на щось чи на когось «вікторіанський», це те саме, що сказати — незворушний і застебнутий на всі ґудзики. Сама королева була якраз такою — незворушною та вельми суворою особою, й, напевно, ні разу за всі ті шістдесят чотири роки не засміялася вголос. Коли в її присутності хто-небудь із придворних мав необережність пожартувати, королева тільки глипала у відповідь крижаним поглядом і відповідала: «Нам не смішно». (Їй слід би було, звісно, сказати «мені», але всі королі, бач, мають звичку говорити про себе в множині — так їм легше уявляти себе не однією людиною, а цілим народом відразу, без чого вони не можуть бути королями).

Ось у таку невеселу та церемонійну добу припало жити Алісі Ліддел!

Усі ігри тоді були тихі й малорухливі, придумані навмисне, аби діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу. Та не дуже й побігаєш так убраною, як тоді вбирали дівчаток — зашнуровуючи й застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим для них вважався крокет — дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні клюшки, молотками маленькі м'ячики до маленьких пронумерованих ворітець, а коли м'ячик закочувався в ямку, посилали служку його вийняти, а самі стояли й чекали. Але й така забава випадала далеко не щодня. Переважно чемні дівчатка просиджували тихо, як мишки, за настільними іграми — картами або шахами.