Оксана Забужко: З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

За збігом, л ю д и, чиї портрети тут зібрано (і кого я мала й маю високу честь називати своїми друзями), представляють акурат три покоління української інтеліґенції — вважати, ціле XX століття.

Так, теж сама собою, визначилась і структура книжки: чотири її розділи — «Читати», «Писати», «Бачити», «Жити» — при неминучій умовності поділу, групують тексти, розкидані на дистанції від літа 1999-го до літа 2012-го, власне за цими чотирма рубриками. А вже ті перехресні зв'язки, якими вони прошиті між собою, читач вільний виставляти на власний розсуд — відповідно до своєї власної «мапи книг і людей».

12 липня 2012 року

Коли мені сповнилося чотири роки, в моєму житті сталася подія, яку тепер не гріх назвати й доленосною. Мені подарували книжку (товсту! — значить, вистачить надовго…), на обкладинці якої пухнатий жовтий ведмедик, зіп'явшись на стільця, цікавим оком зазирав у прочинені дверцята буфета. Поруч великими літерами було написано: «Вінні-Пух». А трохи вище, меншими — «А.Мілн»: перший автор, якого я запам'ятала на ймення (в цьому-бо віці книжки ще сприймаються анонімно, як фольклор: не «хто написав», а «про що»). Того дядечка, котрий написав про Вінні-Пуха, я негайно виокремила з безособової юрби книгописців і навіть наділила уявною біографією: мусив жити в Києві (що герої його книжки до зоопарку чомусь ходять у Лондоні, мене ніскілечки не бентежило) і, звичайно ж, писати продовження ведмедикових пригод: адже було б до сліз несправедливо назавжди залишити Вінні-Пуха самого на останній сторінці, в Зачарованому Місці, звідки Крістофер Робін відходить, відходить безповоротно, і нема на те ради:

«— Пуше!

— Що таке? — спитав Пух.

— Коли я буду… Коли… Пуше!

— Що, Крістофере Робіне?..

— Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Ну, навіть коли мені буде сто років!

Пух трохи подумав.

— А скільки тоді буде мені?

— Дев'яносто дев'ять.

Пух кивнув головою.

— Обіцяю, — сказав він».

Не пригадаю, щоб якась інша сцена любовного прощання в світовій літературі справила на мене таке враження, як ця — в чотири роки. Зате прекрасно пам'ятаю (і досі гірчить!) ту доглибну особисту образу, якою стала для мене поява (дещо пізніше, слава Богу, коли смаки вже сформувалися!) популярного мультфільму, де бридка коричнева клякса-ведмідь хрипкувато-приблатньонним голосом Леонова репетував на все горло (не диво, що захрип!) щось вельми схоже на тодішні «пионерские речёвки» і взагалі тримався з тією брутальною, просто-таки комісарською розв'язністю і нецеремонністю (надто в гостях у явного «піонервожатого» Кролика!), котра недвозначно виказувала чистоту його пролетарського походження… Цей Вінні-Пух був до шпіку кісток р а д я н с ь к и м, тим часом як той, на котрому я зросла, саме завдяки буквальному, місцями навіть трошки неоковирному, українському перекладові Леоніда Солонька (якраз настільки буквальному, щоб крізь нього «просвічував» оригінал!), доносив до дитячої свідомости естетику зовсім іншого світу — світу, де дитинна безпосередність, якщо вона переходить межу чемности (читай: поваги до інших!), не стягує на себе ні замилування, ні (другий бік тієї ж медалі!) грубого окрику, а враз обволікається (і тим, непомітно, поправляється…) делікатною, тонко й погідно всміхненою і р о н і є ю, котра взагалі є своєрідним «киснем» британської культури… Так що Мілновій книжці я завдячую не лише своїм глибоко вкоріненим англофільством (найліпшою, між іншим, протиотрутою на всяку совдепщину), а й дечим більшим: відкритим прийняттям світу-як-він-є — завдяки іронічній здатності споглядати себе в ньому збоку.

«— Оце-то сніг! (Тірлім-бом-бом!) / Аж валить з ніг. (Тірлім-бом-бом!) / Йдемо вперед, не бачачи дороги. / І хтозна, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / Хто скаже, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / У мене ЧОМ! І в тебе ЧОМ! / Так мерзнуть ноги?

…Він доспівав і став чекати, коли Паць скаже: „Так, Пуше, з усіх Дорожніх Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилось чути, ця — найкраща“. Але після довгих, глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.

— Пуше, — сказав він урочисто, — по-моєму, не так ноги, як вуха».

Усі ми виходимо в життя зі своїми Дорожніми Пісеньками для Снігової Погоди. Але щоб по-справжньому п о ч у т и у відповідь Пацеву репліку (тобто на хвилиночку забути про себе-коханого й подивуватися наявному багатоманіттю поглядів на світ), на те вже треба школи. Треба Великих Книг, котрих для дітей написано, на жаль, не так і багато. Александрові Мілну вдалося написати одну з тих небагатьох.