Оксана Забужко: З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

(Через багато-багато років, коли Чарльза Доджсона вже не буде на світі, а Аліса Ліддел буде старенькою бабцею, вона згадає це прохання свого Білого Лицаря і напише про нього прегарну книжку спогадів: ніби справді озирнеться й помахає йому рукою, перш ніж переступити за останню лінійку свого життя).

Казка ця, як усе в Керрола, «із секретом». Як відомо, в дзеркальному зображенні все обертається до нас навспак. Дівчинка, що стане перед дзеркалом, тримаючи в правій руці помаранчу, побачить, що дівчинка в дзеркалі тримає ту саму помаранчу в руці лівій. Одна мала розумниця, коли пан Доджсон показав їй цей фокус, спитала в нього:

— А якби я стояла по той бік дзеркала, то я б тримала помаранчу в правій, правда ж?

Чарльз Доджсон засміявся і сказав, що це найкраща відповідь з усіх можливих. Справді-бо, головне, так ніким і не з'ясоване питання, це — по який, власне кажучи, бік дзеркала ми перебуваємо? Котра з двох дівчаток є щодо другої відображенням? Може ж, задзеркальні люди вважають своїми відображеннями нас, так само, як ми — їх? Чи, як про це сказано в казці, — хто кому сниться?..

Всюди у Люіса Керрола світ дітей і світ дорослих протистоять одне одному навзаєм («як Антипади!» — сказала б Аліса). Невідомо, котрий із них двох сам письменник уважав за справжній, а котрий — за сон чи привиддя. Напевно відомо лиш те, що дітей Чарльз Доджсон любив значно більше, ніж дорослих. І чи не тому мільйони дітей по всьому світі от уже сто сорок років так люблять слухати ті чудернацькі історії, якими він колись бавив свою маленьку приятельку.

Настала й твоя черга їх почути…

Липень 2001 року

У тридцять його називали «українським Гайне» і «українським Надсоном». Його віршами освідчувалося в коханні два покоління — те, що виросло перед Першою світовою, і те, котре страшний 1918 рік застав на гімназійній лаві. (Цьому другому вдалося значною мірою розтектися «по чужих українах», і там, по Прагах і Мюнхенах, воно зберегло вірність своєму Поетові й до кінця днів співало на музичних вечірках улюблені «Айстри» — в цілковитій переконаності, що ліпшого поета Україна не родила).

Список композиторів, які клали його вірші на музику — українських, російських, чеських, французьких, — перевалює за вісім десятків. Можна заперечити, що для справді доброго, сиріч «високочолого», поета це гонор доволі сумнівний (кому спаде на думку «співати» Рільке чи раннього Пастернака?), але він і не претендував на якусь там високочолість, і взагалі, здається, найменше був схильний до такого притаманного письменникам ближчої нам совкової традиції «надимання щік». «Популярність, — писав у листі до відомого мецената Євгена Чикаленка, — се зайва річ і не потрібна. Роздути все можна, але роздуте завжди лопається». Парадокс у тому, що якраз популярнішого за нього поета в українській культурі — після Шевченка — не було. Навіть «шістдесятники» не тягнуть на порівняння: тих любили все-таки не тільки і не так «за поезію», як «за політику».

Одне слово, можна як завгодно поблажливо посміхатися й копилити губу, можна взивати його, як рідний син (і, за іронією історії, якраз дуже «високочолий» талант!) Олег Ольжич, «поетом гімназистів і телефоністок», а проте факт незаперечний: на тлі проминулого століття Олександр Олесь (1878—1944) залишається в нас, либонь, єдиним прикладом масово успішного поета в чистому вигляді.

Щось у цьому є, їй-Богу… От уже сто років цим рядкам, а можна не сумніватися, що і ще через сто вони так само «чіплятимуть», і не тільки телефоністок. І не в романсі Кос-Анатольського тут справа.

А в чому, ну в чому? Чому, за яким правилом так воно діється, що одного автора читацькі маси, як у пісні козак дівчину, вірнесенько люблять, дарма що за ним — ані ощиреної на всі зуби тусовки з перами напоготові не стоїть, ані скандалу хоч би одненького не числиться, і алкоголем він не зловживає, і не хвастає без упину перед затурканими односельцями своїми, з-за якого оце кордону знову приїхав, і постмодернізму, чого доброго, взагалі не нюхав, лох такий, — а от же, люблять!.. А другий, сердега, гляди, вже й неповнолітніх ледь не цілий піонертабір розбестив, і по всіх «гарячих точках» світу, на танкові проїхавши, сфотографувався, — ну геть-чисто все зробив, що в людських силах, аби про нього говорили невгаваючи, і таки й говорять, гріх нарікати, — а люблять, усе одно, не його!.. В чому ж тут секрет?