Оксана Забужко: З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Проект цей зініціював Аскольд Мельничук, який і познайомив мене з Едом, — а я вже, своєю чергою, притягла до роботи над антологією всіх українців, які 1994 року зібралися по американський бік Атлантики. Соломії «дісталася» передмова, але насправді вона, поки була в Кембриджі, доброхіть, на громадських засадах, виконувала й цілу купу редакторської роботи, дарма що серед редакторів її імени не вказано.

Я написала тоді для неї «Я, Мілена», і Соля була дуже задоволена — не так із моєї старанности, як із того, що потверджувавсь один із її засадничих літературознавчих принципів: «Я завжди кажу: є замовлення — є література, нема замовлень — нема літератури!». Тобто, вона й тут «будувала» — в країні без книжкового ринку, без наявної видавничо-журнальної інфраструктури (котра тільки й робить письменство суспільно запотребованим заняттям!) використовувала кожну нагоду, щоб поставити літературний процес на професійні рейки, показавши насамперед самим літераторам, як воно «має бути» (а натоді цього собі не уявляв майже ніхто, — за способом функціонування наша література 1990-х була чистою «художньою самодіяльністю»: виступи, читання, які-небудь випадкові «ґрантові» альманахи зі сценічною презентацією, — і Соля, ретельно відвідуючи всі такі акції, скрушно констатувала: «Все це дуже добре, вся ця тусня, але ж це тільки соціологія літератури, — а т е к с т і в -то нема!» — «текстом», вартим літературознавчих «анналів», було в її устах те, що вже виходить за межі письменницького міжсобойчика, «капусняку для своїх», і антологію, призначену для іноземного читача, розглядала, зокрема, і як привід добути від засниділих у своєму закапелку українських авторів хоч кілька таких «текстів»).

«Усе запечатано і покладено в архів» (англ.).

Це не просто мій здогад, вона справді виношувала таку стратегічну мету, — між іншим, гірко шкодувала, що цю місію провалив інший науковець, на якого колись, у 1980-х, покладали під цим оглядом чималі надії. Взагалі, про «інтелектуальну імпотенцію» (власний вираз) колеґ завжди говорила з болем, — для неї це було щось як каліцтво в близькій родині. Ризикую залізти не в свій город (про такі речі ліпше судити її колеґам по академії), але мені здається, Соля дуже дорожила тим, що називається духом наукової спільноти — в «нерадянському», ренесансно-гуманістичному, «кастальському» сенсі, який іще деколи зберігається в західних університетах, — і всіма силами намагалась його утвердити і в нашому академічному середовищі (крім неї, тільки від іще двох людей із цього середовища — так само визначних учених, тільки не літературознавців, і до того ж на покоління старших, — я чула в ужитку, коли йшлося про наукове життя, слово «ми»: це мовилося з істинно «буршівською» демократичною гордістю, відразу віяло атмосферою старого університету й «вільних мистецтв»…). Чи помилюся, коли скажу, що саме вона стояла біля витоків Болонського процесу в Україні? Треба пам'ятати, що Соля не зносила традиційної української «хлестаковщини», — коли діла на копійку, а ґвалту на карбованець, — і ніколи не те що не вихвалялася, а навіть і не ділилася з нефахівцями суто фаховими аспектами своєї «багатоверстатної» діяльности. Відповідно, значна частина її «курікулюм віте» ширшій публіці залишається невідомою, і це стосується, зокрема, і її організаційних заслуг перед українською наукою.