Збіґнєв Герберт - Натюрморт із вудилом

Ми нічого не знаємо про масу сірих людей, бідняків, галасливих, нещадно питущих, завше ладних працювати за абиякий заробіток, про тих гендлярів з-під поли, поденників, надомників, назви «професій» яких переказали нам старі словники. Судячи з усього, як би там не було, в ремеслі життя вони виказували звірячу стійкість, рішучість і, попри все, тримали голову над водою.

Ціни образів, особливі механізми ринку, куди надходили твори мистецтва, доволі добре відомі завдяки опублікованим матеріалам пребагатих голландських архівів.

Врожай талантів, сотні робітень мало не в кожному місті Республіки призвели до того, що пропозиція образів була велетенською і значно перевищувала попит. Малярі творили під переможним натиском всезростаючої лічби конкурентів. Мистецької критики не існувало, освічені верстви не накидали якогось певного смаку, що було вкрай демократично, але в підсумку часто призводило до того, що видатний маляр перебував у гіршому матеріальному становищі, ніж його менш здібний колега. Дуже розвинута спекуляція творами мистецтва керувалася цілком іншими, ніж естетичні, засадами.

У нещодавно опублікованій книзі Я.М. Монтіас, дослідивши п’ятдесят два інвентарні описи 1617–1672 років, які зберігаються в архівах Делфта, підрахував, що пересічна ціна образу становила 16,6 гульдена (ціна не підписаного твору — 7,2 гульдена). Цей мозольний підрахунок вартий уваги, адже містить цінну загальну інформацію. Спробуймо проігнорувати статистичні «істини» задля одиничного, повнокровного, не порівнюваного, тобто, конкретних цін, які платили за конкретні образи. І тут ми відкриваємо дивовижну різницю й розмаїття.

Що визначало ринкову вартість образу? Прізвище митця, реноме його робітні, але ще більшою мірою — тема. І нема, направду, чим обурюватися. Зображений світ, оповідь про людей завше заспокоюють притаманну нашій натурі потребу пізнання, а захоплення вдалою імітацією є чимось дуже природнім, наперекір пророкам безплідної чистоти.

І громадськість, і ті голландці XVII століття, які писали про мистецтво, як-от Карел ван Мандер чи Самуел ван Гохстратен (самі малярі), на вершині жанрів уміщували так звані historiën , тобто фігурні композиції. Герой, юрма, драматична подія, запозичена з Біблії чи міфології, — ось що втішалося неослабним успіхом і високо цінувалося. Такою бо є стала оцінка, яка походить із часів античності ( vide Пліній) через теоретиків ренесансного мистецтва аж до XIX століття. Історичне малярство перебувало на самісінькій вершині мистецтва.

Один французький мандрівник зі здивуванням нотує, що за образ Вермера, на якому була представлена тільки одна особа, вимагали 600 гульденів. Це наче далеке відлуння середньовічних мірок, коли митцеві, котрий малював інтер’єр Церкви, платили за кількістю намальованих колон.

Один голландець, замовляючи у свого улюбленого маляра сцени торговиці, вимагав, щоб у них було щораз більше шматів м’яса, щораз більше риби й овочів. О! невгамовний, невситимий голод реальності!

Теоретично, значно нижче, ніж історичне малярство, цінували краєвиди, жанрові сцени, натюрморти. Чому ж тоді у голландському мистецтві XVII століття ми натрапляємо на таку рясність, ба більше, рішучу перевагу творів, які належать до цього «погордженого» ґатунку? Що ж, значна конкуренція вимагає спеціалізації, такі закони ринку. Кожен торговець екзотичними товарами знає, що для блага фірми мусить зберігати на складі особливий ґатунок чаю чи винятково ароматичний тютюн, який приваблює покупців.

Подібно було і в мистецтві. Боротьба за виживання неначе змушувала митця, щоб він залишався вірним обраному жанрові. Завдяки цьому він запам’ятовувався і впадав у око потенційному покупцеві, бо, скажімо, всі знали, що Вілем ван де Вельде є Мариністичною Фірмою, а Пітер де Гох — Фірмою Міщанських Інтер’єрів. Якщо портретист одного чудового дня вирішив, що йому набридли вгодовані, налиті кров’ю обличчя райців, і відтоді постановив малювати набагато вдячнішу тему — квіти, він серйозно ризикував, адже втрачав колишніх клієнтів, натомість вступав на чужі терени, царину тих митців, котрі роками спеціалізувалися на букетах тюльпанів, нарцисів і троянд.

Серед стількох шедеврів Галереї Уфіці легко не зауважити невеликий образ під назвою Родинний концерт пензля Франса ван Міріса. Це сценка з життя вишуканого голландського панства, яке славилося пристрастю до музикування. Власне змовкли інструменти, і шанувальники Полігімнії частуються вином. На тлі багатого інтер’єру представлені тільки шестеро осіб — як сказав би той француз, який оглядав Вермера. А попри це тосканський герцог Козімо III заплатив за цей образ карколомну, як на голландські обставини, ціну в 2500 гульденів, тобто на 900 гульденів більше, ніж видобули із своїх купецьких кишень замовники Рембрандтової Нічної варти .