Збіґнєв Герберт - Натюрморт із вудилом

Таким є Маляр у своїй робітні Адріана ван Остаде (1610–1685). Олійний образ на дубовій дошці розміром 38x35,5 см.

Через кільканадцять років після того, як маленькі Нідерланди, що налічували заледве два мільйони мешканців, скинули іноземне ярмо, вони стали колоніальною імперією, квітучим і могутнім краєм, політичним організмом, доволі сильним, аби кинути виклик таким наддержавам, як Франція, Англія, Іспанія. В Європі XVII століття, яку роздирали релігійні війни, то був незвичайний, дивовижний для всіх притулок свободи, толерантності й добробуту.

Збереглося чимало повідомлень мандрівників, які навідували Голландію у період її «золотого віку». Молода міщанська республіка приваблювала гостей відмінністю стилю життя й особливим устроєм, а ще мурашиною працьовитістю, винахідливістю й здоровим, конкретним, приземленим ставленням її мешканців до життя.

Вільям Темпл, англійський посол у Гаазі та пильний спостерігач голландської сцени, нотував: «Люди живуть тут, як громадяни світу, пов’язані між собою узами доброго виховання й миру, під безсторонньою опікою поміркованих законів». Посланець Його Королівської Величності ідеалізував країну своєї місії, — нічого дивного, він обертався у найвищих суспільних колах. Зате у численних памфлетах і пасквілях того періоду виразно вчувається заздрість і затята нехіть сусідів. Голландію порівнювали з паразитами, котрі годуються людською кров’ю. Кровопивці, «голодні воші» — зневажливо кидав кардинал Рішельє. Писали, що вони — «торговці маслом, які доять своїх корів у ночвах океану, а мешкають у посіяних ними ж лісах чи на болотах, перетворених у сади». Хто б не помітив у цій фразі невмисної нотки поваги?

Трапляються й менш суб’єктивні та, що набагато важливіше, не присмачені жовчю спостереження, які безпосередньо стосуються нашої теми. Пітер Манді, відвідавши Амстердам у 1640 році, не міг надивуватися пристрасті, з якою голландці ставляться до малярства. Твори цього мистецтва можна було спіткати не лише у домах багатих міщан, а й у розмаїтих крамницях, закладах, ба навіть у ремісничих майстернях, а також на вулицях і майданах. Інший мандрівник, Джон Івлін, побачив на щорічному ярмарку у Роттердамі величезну кількість образів. А прецінь, в інших країнах то були предмети розкоші, які могли собі дозволити тільки заможні особи. Сам факт, що картини виставляли поміж яток, розквоктаних курей, ревучої худоби, мотлоху й дрантя, овочів, риби, збіжжя і предметів домашнього вжитку, мусив видаватися пересічному прибульцеві чимось дуже особливим і мало зрозумілим.

Івлін, шукаючи пояснення цьому феноменові, відпустив віжки фантазії, кажучи, що навіть звичайні селяни витрачають на картини дві, а то й три тисячі фунтів (велетенська сума, вартість морґу саду чи майже трьох морґів луки), і чинять це з чистого розрахунку, позаяк через певний час продають свої «колекції» зі значним зиском. Англійський мандрівник помилився. Образи справді були об’єктом спекуляцій, але не найкращим вкладенням капіталу. Значно корисніше було позичати під лихву чи, скажімо, купувати акції.

Одне можна сказати з певністю: малярство у Голландії було всюдисущим. Схоже на те, що митці намагалися побільшити видимий світ своєї малої вітчизни, примножити дійсність завдяки тисячам, десяткам тисяч полотен, на яких вони увічнювали морські узбережжя, заплави, дюни, канали, розлогі горизонти й міські краєвиди.

Бурхливий розвиток голландського малярства XVII століття не пов’язаний із прізвищем жодного могутнього протектора, жодної видатної особи чи установи, яка б оточувала творців покровом своєї доброчинної опіки. Ми звикли до того, що коли кажемо про якийсь «золотий період» в історії культури, то завжди бачимо за ним Перикла, Мецената чи Медичі.

У Голландії було по-іншому. Оранські герцоги наче й не помічали вітчизняного мистецтва — Рембрандта, Вермера, ван Гойєна і стількох інших. Вони віддавали перевагу репрезентативному, бароковому малярству фламандців чи італійців. Коли Амалія ван Солмс, вдова герцога Фрідріха Генріха, вирішила прикрасити свою приміську віллу, її вибір припав саме на фламандця, Рубенсового учня Якоба Йорданса, творця вигадливих, великих і вгодованих образів. Отож прибуткові замовлення двору відпали. Нечисленна й позбавлена політичних впливів шляхта не мала жодних амбіцій підтримувати мистецтво рідного краю, чи бодай формувати моду й смаки. Врешті, Церква, в усіх інших країнах традиційно можний покровитель творців, у Голландії замкнула перед ними масивні двері храмів, що відсвічували достойною, суворою кальвіністською наготою.