Збіґнєв Герберт - Натюрморт із вудилом

Навесні померла Анна.

Тепер він залишився сам. Якийсь час Корнеліс подумував було, що годилося б увічнити пам’ять про себе та Анну в камені — це мав би бути барельєф, вмурований у стіну Ніве Керк, із зображенням подружжя, яке тримається за руки; внизу цитата з Письма: «Тож жалкую і покутую у поросі й попелі». Але здоровий глузд Корнеліса, який ніколи його не підводив, навіть тоді, коли він наближався — щоправда, рідко — до сфер, непідвладних розумові, цей здоровий глузд нашіптував йому, що той, хто справді кориться Господові, не зводить собі пам’ятників із мармуру. Тож він відкинув цю спокусу. «Вистачить мені простої плити на підлозі у церкві», — сказав Трост, дивуючись власній скромності.

Нова ідея вивільнила у ньому нечувані поклади ініціативи, винахідливості та запалу. Йому вдалося переконати понад міру ощадливих колег по цеху (він уже багато років був їхнім деканом), що треба спорудити сирітський притулок. У Корнеліса вселився дух молодого підприємця, ба більше — апостола справи. Він подвоювався і потроювався, коли організовував збірки, свята й лотереї, покликані наповнити коштами починання, затверджував плани, наглядав за процесом будови, годинами обговорюючи з мулярами й теслями кожну дрібницю. Трост любив прогулюватися ділянкою майбутнього сирітського притулку і креслити паличкою на тлі неба відсутні поки що стіни й вікна, поверхи, карнизи та стрімкий дах.

Вечори купець проводив удома, у «жовтій кімнаті», вікна якої виходили у сад. Там стояло крісло, обшите червоним курдибаном, у якому пан Йонх (о, як давно це було!) читав упівголоса своїх латинських поетів. З-поміж домашніх меблів цей предмет шанували найбільше, він був наче флагман, який кермує флотилією ліжок, столів, крісел, бездонних шаф і буфетів. Корнеліс навмання брав пару книг із бібліотеки, поринав у те крісло, переглядав останній номер «Голландського Меркурія», де ніколи не бракувало цікавих звісток про повені, придворні інтриги, біржу, чудеса і злочини. Він читав не довго; він вслухався у гомін вулиці й шелести будинку. З саду долинали міцні пахощі нарцисів, диких руж і шафрану.

Коли Корнеліс скорявся владі шерехів і пахощів, то переконувався, що час не підвладний його волі. Колись, у часи молодості, він панував над часом, міг його затримати чи пришвидшити, як рибалка, який накидає хвилям ріки власний ритм. Тепер він почувався каменем, кинутим на дно, оброслим мохом каменем, над яким переливається рухливий безмір незбагненних вод.

Книга зсувалася з колін. Трост ціпенів. Дедалі частіше служниця мусила будити його до вечері.

Невдовзі після гучного святкування уродин (йому виповнилося 60 років) Корнеліс занедужав. Лікарі діагностували жовчну лихоманку, порекомендували спокій та запевнили, що пацієнт скоро одужає. Завбачливий Трост уклав заповіт і розпорядився сплатити взяті раніше позики. Стан фірми виглядав так: активи — 12 000 флоринів, добре забезпечені кредити — 9 300 флоринів і 5 100 флоринів у цінних паперах та акціях Ост-Індської Компанії.

Корнеліс усе слабшав, він уже не вставав із ліжка. Лікарі приписували компреси з зілля, розмаїті мікстури — вино з хіною, настій алое, витяжку з тирличу, пускали також кров; нарешті порадили прикладати до грудей хворого павучі голови у лушпинні волоського горіха, а коли б і це не допомогло — замінити павучі голови рядками з Біблії. Наука цілком очевидно м’яко поступалася місцем вірі.

Щодня близько п’ятої — літо було гоже, дуже тепле — приходив старий приятель Троста, Абрагам Ансло, колись відомий усій Голландії проповідник, а тепер мовчазний дідок із сивою благенькою борідкою і вічно сльозавими очима. Він сідав у ногах ліжка. Друзі посміхалися одне одному; їхній діалог точився поза словами і часом. Хворий дуже потребував звіритись у своїх сумнівах, душевних ваганнях і неспокої. Він зовсім не міг зрозуміти Того Світу. Порожня блакить сповнювала його жахом. Либонь, то був безбожний вибух уяви, а насамперед — поганських відчуттів. Корнеліс абсолютно не міг усвідомити, як можна існувати без дому, без рипливих сходів і поручнів, без завіс і свічників. А ще — без тканин, між якими він провів усе своє життя. Яка невблаганна сила забирає нам холод шорсткого шовку, чорну вовну, яка переливається в руці, наче лагідна хвиля, полотно, що нагадує поверхню ставка, сковану кригою, велюр, який лоскоче, немов хутро, мережива, ладні, здається, шепотіти про жіночі таємниці.

Ансло йшов собі перед смерканням, і на прощання торкався холодними пальцями руки приятеля.