Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Зрештою, не в мурах треба було шукати тоді захисту. Смертельна хвороба підточує імперію зсередини. Цезарство трусить боротьба за трон, в якій також бере невдалу участь Клод Альбін — управитель Британії. Він не вагаючись оголює острів від легіонерів, яких кидає у бій за владу проти кесаря Септимія Севера. Управитель Британії гине, але шотландські кельти користуються становищем і прориваються через мур Адріана, щоби сміливим винищувальним рейдом дійти до Йорка і Честера. В 208–211 роках кесар Септимій Север, наче згадавши про далекоглядні плани Аґріколи, відкидає варварів за мур Адріана, ба навіть суне далеко на північ поза Абердін. Однак і він не втілив своїх намірів. Коли в 211 році кесар помирав у Йорку, то начебто сказав: «У мить, коли я здобув владу в державі, повсюди панувало сум’яття, а зоставив я мир навіть у Британії».

Мир був примарним і недовгим. Біля східного узбережжя острова з’являються піратські кораблі франків і саксів — попередження про близьку катастрофу. За ними спостерігали з тривогою, так само, як через кілька століть у часи панування могутнього Карла Великого з тривогою дивилися на прямокутні паруси норманів, які віщували майбутні поразки.

У бурхливій історії римської Британії ми знаходимо також кесаря-самозванця. Ним був такий собі Караузій, командир флоту, котрий доробився до значних статків у боротьбі з піратами. Здобувши багатство, він запрагнув слави. У 286 році Караузій проголосив себе кесарем Британії. Діоклетіан, який тоді правив у Римі, спершу стерпів цю зневагу. Проте коли через кілька років Карауцій був убитий своїм нашіптувачем, на острові висадилася каральна експедиція під командуванням Констанція Хлора, кесаря, котрий володів західною частиною імперії. Хлор переміг заколотників, а також здійснив широкомасштабні роботи по відбудові знищених міст — Йорка, Веруламія, зміцнив систему оборони Лондона і мур Адріана, а також спорудив нові форти, переважно на східному узбережжі. Він також провів переможну кампанію проти піктів, після якої незабаром помер у Йорку в 306 році. Його збройні зусилля забезпечили острову мир на тридцять років.

За часів Діоклетіана було проведено низку важливих адміністративних реформ. Імперію поділили на дванадцять діецезій. Одна з них — Британія, яка складалася з чотирьох новостворених провінцій. Кожна провінція виставляла власну міліцію ( limitanei [59] Limitanei (лат.) — дослівно «прикордонники». ), підпорядковану головнокомандувачу, комесу Британії ( Comes Britanniarum ). Тягар оборони північного кордону відтоді спочив на плечах вождя Британії ( Dux Britanniarum ), а східне узбережжя мав захищати комес Саксонського узбережжя ( Comes Litoris Saxonici ). Головна ідея цих реформ полягала радше за все у спробі вдосконалити командування, а також у ширшому, ніж досі, залученні місцевого населення до захисту острова.

Проте місцеве населення не було достатньо романізоване, не всі пов’язували свою долю з долею Риму, і не всі ставили собі риторичне запитання: « Quid salvum sit, si Roma périt? [60] Quid salvum sit, si Roma périt? (лат.) — «Що уціліло, коли гине Рим?» (св. Ієронім). » На домір злого, етнічний склад британської діецезії змінювався, і то на шкоду, під впливом сильних міграційних рухів. Адже у першій половині IV століття на теренах, захоплених римлянами і до решти замирених, оселяються, переважно на заході острова, кельти з Шотландії та Ірландії. Спершу то була мирна еміграція. Новоприбулі отримують згоду кесаря на поселення за умови союзництва. Проте до часу, бо вже в 367 році вони приєднуються до піктів, шкотів, франків і саксів, які чинять концентровану атаку на острів із півночі, заходу та південного сходу. У бою гине комес Саксонського узбережжя, а вождь Британії рятується втечею. Мало не весь острів заливає хвиля варварів.

Становище рятує посланий кесарем Валентином на чолі потужної армії комес Теодозій, який відновлює лад, відбудовує знищений Адріанів мур та низку фортів на Саксонському узбережжі, а також здійснює традиційну каральну експедицію вглиб Шотландії. Проте це вже остання оптимістична сцена перед трагічним епілогом.

У перші роки V століття останні римські загони покидають острів, вирушаючи на війну з готами. Острів’яни залишаються тепер самі, віддані на власні сили. Благання про римську допомогу залишаються без відповіді. Тепер іде на дно могутній корабель імперії, і ніхто не турбується про північний острів. Останній римлянин — кесар Аецій — читав, мабуть, із безсилою іронією волання бритів і опис ситуації: «Варвари зіштовхують нас у море, а море виштовхує нас назад на варварів».