Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Усі постаті показані в профіль. Намальовані наче одним рухом, без надмірних деталей і марнотратності жестів. Діапазон барв — блакитні, золотисті, брунатні. Перевага вертикальних акцентів підкреслює монументальну поважність і спокій.

Аж тут похід раптом змінює напрямок руху. На голубому тлі три чоловічі постаті (котрі маляр означив брунатним кольором обличчя, на відміну від світлої шкіри у жінок). Дві несуть козенят, а третя, найближча до кінця сцени, несе модель човна — мотив, який часто можна спіткати також у єгипетському намогильному живописі. Уривається голубе тло, і тепер ми торкаємося самого серця сцени, таємниці таємниць, містичної причини.

Обриси споруди з трьома сходинами, за нею дерево, яке ми розпізнаємо як кипарис. Із землі виринає герой драми. Він має кшталт скульптури, герми, щільно огорнутий у світлі шати, наче в кокон, загадковий як з’ява, конкретний як камінь. Він іще раз повернувся на землю, принаджений жертвами, музикою, закляттями, байдужий і піднесений. Це йому присвячені цвинтарна учта, голосіння флейт і кров.

На вужчих стінках саркофага зображено ридван, запряжений парою коней, якими правлять дві постаті з затертими діадемами на головах. На протилежному боці — ті ж дві постаті (вони померли у товаристві божества, як припускають інтерпретатори), але запряг особливий — два крилаті леви з головами птахів, тобто грифони. На їхніх величезних, волошково-золотистих крилах усівся птах, знак присутності божества.

Саркофаг є не лише шедевром, а й єдиною вцілілою мінойською Книгою Померлих — докладним представленням ритуалу, отож він має також вартість документу, пластичного запису старовинної традиції. Жодна з представлених постатей не має декоративної функції, вони «грають» у зображеній церемонії окреслену роль. Ми знаходимо тут без труднощів усі великі символи мінойської релігії: сокиру з подвійним лезом, отой лабрис, від якого походить назва лабіринту, стилізовані роги бика, котрі називають рогами пожертви, дерева й птахи, чиє символічне значення не підлягає сумніву, а також музичні інструменти — струнні, що супроводжують безкровну учту, і духові — приписані для жертвопринесення тварин. Уся композиція, мабуть, відповідне точним правилам формалізованої літургії.

Учені дали нам низку більш-менш переконливих інтерпретацій зображень на саркофазі. Одні бачать у ньому церемонію, пов'язану з аграрним культом, — ушанування повернення весни; інші вгледіли містичну церемонію заручин Зевса з Герою. Найбільш переконливим виглядає пояснення, яке за точку відштовхування приймає культ покійників. Жалобна урочистість, жертви, сакральні жести мають практичну мету: чування над життям покійного — адже смерть і воскресіння були законом, природним наче закони природи, зміна пір року, опадання листя і дозрівання збіжжя.

Митець переказав нам щось більше, ніж запис культу. Живопис на саркофазі випромінює непереможну віру в безсмертя, переконаність у тому, що життя є незнищенним. Це сильна й майже радісна пісня про воскресіння, яку через багато століть після того ми читаємо на табличках із Петелії.

Відкриттям мінойської цивілізації ми завдячуємо одній людині — Артурові Евансу. Він, зрештою, був не першим, чию увагу привабив цей таємничий острів у морі, темному, мов вино. Упродовж багатьох десятиліть по ньому вешталось і мишкувало чимало археологів-аматорів. Певний іспанський консул голосно розповідав про те, що поблизу Кноса є засипаний палац довжиною у 180 футів, а шириною в 140. Наприкінці сімдесятих років XIX століття відкривач Трої Шліман — той, який безмежно довіряв Гомерові і якого Гомер не підвів, організував складну оборудку, чиїм предметом були достоту ті терени, де під шаром землі, на якій росли оливки, тисячоліттями ховався палац Міноса. Ця оборудка так і не була завершена, бо критський землевласник виявився крутієм і ошуканцем, чого не міг стерпіти солідний Шліман.