Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Двоповерхові дерев’яні будиночки з дешевими ресторанчиками. Прості дерев’яні столи, виставлені — як і належить — на вулицю. Спершу кельнер, нічого не питаючи, ставить склянку холодної води, яка наповнює все тіло свіжістю джерела. Я замовляю на закуску тарілку маленьких, засмажених цілком рибок, овечого сиру, вбивчо гострої паприки й неодмінну анісову горілку — оузо . Потім найпростіша страва — грецька піца — мусака : баклажан, картопляне пюре і мелене м’ясо; весь цей пиріг із начинкою запікають на гарячій блясі. Хліб білий і солодкий, із зернятами насіння на випеченій скоринці. Біле вино з острова Самос, заправлене живицею, як за часів Гомера. А відтак величезне відпустове печиво. Грецька кухня — селянська і втілює мрію про рай, де має бути солодко й ситно.

Я всівся навпроти різниці. Атлетичний м’ясник дає дармовий спектакль під назвою «четвертування вола». Ніж майстерно ковзає вздовж вузлів м’язів, тесак розколює кості — розкладає цю чудову річ на елементи. Одним порухом він виймає з нутрощів печінку, серце і кидає їх пласко на різницький пень. Я думаю про критиків, які займуться нами і будуть знущатися з того, що від нас залишиться, ріжучи й шарпаючи наосліп.

Я також міркую про полишений саркофаг, про перевагу творів мистецтва над творами літератури. Саркофаг є рівним самому собі, він ефективно борониться від інтерпретацій, не допускає до себе гамірних мудрагелів, не дає себе розкласти на першоелементи. Він тепер спочиває у скляній вітрині, у восковій тиші музею, сам на сам зі своєю таємницею — нерухомою процесією людей і тварин.

Я повернувся туди наступного дня, відклавши екскурсію до Феста. Я також не поїхав до Кноського палацу, вірний принципові, що не можна жадібно ковтати все поспіль, що треба вибрати з-поміж маси предметів найкращий твір, який є сумою інших, — увінчати його, інтронізувати, назвати шедевром. Адже саркофаг із Гаґії Тріади поза всяким сумнівом є шедевром, — його творець вловив і переказав нам отой щасливий момент сліпучого знання й натхненної тверезості, коли цивілізація бачить себе всю мов у дзеркалі, свідома своїх меж, сили й кшталту.

Саркофаг, як уже йшлося, був знайдений у Агія Тріада, в невеликому склепінчастому могильному приміщенні, де ховали рештки осіб, котрі належали до королівської родини. Цю королівську крипту вчені датують допалацовим періодом, отож, це свого роду Сен-Дені критських королів. Натомість сам саркофаг походить із пізньомінойського періоду.

Він був виготовлений із вапняку. Невеликий. Довжина його 137 сантиметрів, і позаяк я завдячую йому багатьма годинами щасливого споглядання, то гадаю, що саме той саркофаг виносив би з пожежі, коли б трапилася нагода сплатити борг вдячності за повернуту віру у велич критського малярства. Його не торкнулася рука реставраторів, тому він є коронним свідком мистецтва мінойців. Його кольори — вохра, блакить, червінь, смарагдова зелень, піщана жовтизна, вони світяться приглушеним і шляхетним світлом.

Мука описування. Адже треба буде описати саркофаг, а опис, як то опис, довгий, сірий, схожий на інвентар — пронумерований список постатей і предметів. Не обійдеться без накручування речень, наче перев’язок, зліва направо, всупереч законам бачення, які дають цілість у ясному та раптовому світлі одночасної присутності.

Перша повздовжня стінка саркофага, якщо дивитися зліва: три кольорові кльоші спідниць, з-під яких виступають босі, плоскі єгипетські ступні. Решти немає; верхня частина живопису була знищена і тепер є білою хмарою небуття. В центрі — кам’яний жертовний стіл, на котрому лежить спутаний бик із перерізаним горлом. Кров стікає до начиння, що стоїть під столом. Очі тварини широко розплющені й повні меланхолії. Під столом двоє козенят навпочіпки, у тлі постать із розпущеними косами грає на подвійній флейті. Так нас, мабуть, привели до вівтаря, перед яким жриця простягає руки над жертовним начинням; угорі, всупереч законам гравітації, літає кошик із фруктами. На самому краї сцени стіна вівтаря зі стилізованими рогами бика й дві двосічні сокири на високих, мов колони, держаках. А ще дерево, намальоване делікатно й чуло в цій урочистій і мало не містичній сцені.

Друга повздовжня стіна саркофага поділена наче на два акти, дві сцени, розмежовані різним кольором тла. Ліворуч, між держаками двох двосічних сокир — лабрисів (на їхніх верхах повсідалися птахи), великий кратер. Жінка, одягнута в корсет і шкіряну спідницю, вливає в отой кратер кров жертовної тварини. Це, як можна здогадатися, жінка-жрець, дама, одягнута в синьо-фіолетову сукню, з діадемою на голові (княгиня, як переконані деякі інтерпретатори), вона несе на коромислі, спертому на плече, два відерця. І врешті остання особа церемоніального походу, постать у золотій сукні до кісточок, яка грає на великому музичному інструменті, що нагадує ліру. Так закінчується сцена, означена світло-піщаним кольором тла.