Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Латини спершу не становили для етрусків ні конкуренції, ні небезпеки. Їхніми справжніми ворогами були греки.

Традиційно етрусків локалізують поміж ріками Арно і Тибром. Далебі, їхнім головним центром була сучасна Тосканья, втім, апетити були значно більшими. На півночі — Ломбардія, житниця Італії, на півдні — Кампанья. Етруски здобувають Корсику та Сардинію. Якщо вірити Діодорові Сицилійському, вони також планували колонізацію казкового острова, розташованого в океані за Геркулесовими Стовпами (мабуть, Мадери чи одного з Канарських островів), а отже на околицях тогочасної ойкумени.

Колоністів зазвичай випереджали купці. Очевидним для археологів слідом присутності етрусків є характерний для тосканської кераміки чорний bucchero [45] Bucchero (лат.) — точніше, bucchero nero, найстаріша етруська кераміка чорного кольору. , який відкопали в Марселі, на Піренейському півострові та в Карфагені.

Дуже рано шляхи етрусків і греків схрестилися, мов мечі. Вже перші колонізатори з Греції натрапляють на тосканців у східній Сицилії; спалахує боротьба за Ліпарські острови. У Кампаньї грекам вдалось утримати порт Куме неподалік від етруської Капуї, а отже в серці ворожого краю. Етруски укладають союз із карфагенянами і в 540 році до Р.Х. перемагають грецький флот біля узбережжя Корсики. Ця перемога зовсім не стала вирішальною, і хитка рівновага сил утримуватиметься майже кількадесят років.

V ст. до Р.Х. віщує етрускам початок тривалої агонії. Втрата Рима була б для них не такою загрозливою, коли б не означила народження майбутніх володарів світу. Римляни, підпорядкувавши собі Лацій, мало не одразу беруться атакувати сусідні Веї. Розповідь про боротьбу цих двох міст, яку можна знайти у римських істориків, зокрема в Тита Лівія, промовисто свідчить про те, що саме в той час проросла римська ідея завоювання світу. Драматичний та епічний опис змагань, що точилися сто років, наче має за взірець Троянську війну. Місто остаточно впало у 396 році до Р.Х. (після десятирічної облоги, як Троя), населення було взяте в рабство чи знищене, скульптура Юнони відтепер прикрашатиме новозбудований римський храм на Авентині. Доля Етрурії вирішена. Занепад чудових етруських міст: Тарквінії, Кере, Вульчі, Вольсінії — тепер уже є тільки питанням часу.

Того ж дня, як повідомляє Непос, коли жорстокий Марк Фурій Каміл здобув Веї, в долину По увірвались орди кельтів. Етрурія оточена зусібіч. Кельти, щоправда, спершу вдовольнилися захопленням родючої долини (вони створили там Передальпійську Галію), але їхні грабіжницькі рейди виснажують країну. Війна з римлянами, попри всю її жорстокість, є однак війною двох рівних собі, близьких рівнем цивілізованості партнерів. У ній можна вдаватися до прийнятих засад тактики й дипломатичної гри. Анархічні банди варварів спадали мов град, посуха і пошесть. Вони, мабуть, будили таке ж відчуття жаху й безпорадності, як напади вікінгів на середньовічну Європу.

Кажучи про боротьбу етрусків із римлянами, ми чинимо помилкове узагальнення. Далебі Етрурія ніколи не була державою в сучасному розумінні цього слова, — то була конфедерація міст і підлеглих їм теренів без виразного політичного центру, подібно до того, як діялося в античній Греції. Щоправда, існувало явище так званої гегемонії (Тарквінія, Кере, відтак Кіусі), але політику кожне місто вело окрему. Це незмірно полегшувало дії римлян. Ніколи об’єднані армії етрусків не зійшлися в бою з римлянами. У період смертельної загрози для одних міст інші укладали угоди з Римом чи байдуже спостерігали за катастрофою у сусідів. Етруски також не зуміли скористатись у власних інтересах тимчасовими поразками противників, як-от під час самнітських воєн. Натомість римляни методично, з латинською послідовністю виводили з боротьби один пункт опору за іншим. Якщо вони укладали перемир’я, то лише для того, щоб підготуватися до наступної кампанії. Мир для етрусків означав фаталістичне очікування на удар. Їхня тактика полягала в розпачливому опорі.

Можливо, образ долі етрусків є результатом того, що ми бачимо їх винятково у світлі чужинських джерел. Таким чином, вони виступають наче об’єкти історії, а не свідомий суб’єкт, який виправдовується, пояснює свої поразки, прохає про милосердний вирок нащадків, про ласку зрозуміння.

Якщо навіть погодитися, що нам відомі всі істотні факти історії Етрурії, якою ж бляклою та абстрактною виглядає розповідь про них поруч із історією Риму, повною барвистих постатей — героїв, сенаторів і генералів. Проте цей брак тепер компенсує нове бачення історії людської раси та вказує на біологічний характер явища цивілізації. Історія етрусків є ніби історією вимерлого ґатунку тварин. Високий, наче й нелюдський, спостережний пункт.