Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Ми навіть приблизно не знаємо, скільки людей полягло, і може, коли б ми це знали, наша уява, яку годують великими числами, наша вразливість, притуплена після стількох убивчих боїв білих людей, залишилася б незворушною.

Під час самоської війни не бракувало варварської жорстокості, якою і переможці, й переможені навзаєм докоряють одні одним. Самосці, як повідомляє Плутарх, витаврували на чолі афінських полонених знак сови, у відповідь афіняни таврували спійманих захисників острова знаком самена, знаменитого військового корабля з задертим догори носом у формі свинячого рила і череватим корпусом.

Історик Дуріс (щоправда, він не був сучасником тих подій) повідомляє, що командири самоських кораблів після програної війни були перевезені до Мілета. Там на них чекала страта. На ринку міста їх залишили прив’язаними до хрестів упродовж десяти днів. Коли вже вони були цілком виснажені, їх били киями по голові, а трупи покидали на землі непохованими. Дуріс походив із Самоса. Апологет Перикла казав, що той перебільшував нещастя своєї вітчизни, аби тим самим ширити лиху славу про афінян.

Перикл повернувся до Афін у вінку переможця. Вираз цей, звісно, метафоричний і запозичений із римських звичаїв. Та однаково ентузіазм юрми був нечуваний і гамірний, як завше трапляється, коли перемога є двозначною. Історія переказує промовистий епізод, героїнею якого стала Ельпініка, тоді вже понад 70-літня старенька, сестра Кімона, вдова Каллія. Вона, мабуть, була незвичайною жінкою, адже про її життя розповідають неймовірні та наклепницькі історії, либонь тому, що була вона відважною й інтелігентною понад пересічну мірку. Всупереч звичаям афінських жінок, її інтереси сягали далеко поза межі домашніх справ. Вона насмілювалася — це, вірогідно, будило священний жах — висловлюватися у публічних справах, які були призначені для чоловіків. Про неї, серед іншого, казали, наче вона відіграла роль посередника у короткому «перемир’ї» між Кімоном і Периклом у 461 році до Р.Х.

Отож, серед загального ентузіазму, коли жінки увінчували Перикла й прикрашали його стрічками, «наче якогось звитяжного атлета», до нього підійшла Ельпініка і сказала:

«Воістину, гідно все це подиву і тих вінків, Перикле, за те, що ти нам вигубив стількох мужніх громадян, і то не в війні з Фінікією чи з Персією, як мій брат Кімон, а при відновленні порядку в місті, пов’язаному з нами узами союзу й крові».

Як повідомляє Плутарх, Перикл викрутився цитатою з Архілоха, яка була ні не до ладу, ні надто вишуканою: «Не намащувалася б ти ароматними оліями, якщо ти така стара».

Не всі афіняни бачили справу так само ясно, як Ельпініка-Касандра. До мурів міста наближалася бурхлива хвиля пелопоннеської війни. Афіни мали попереду ще тільки кілька років снів про могутність. Лише на позір усе було гаразд у цьому найкращому зі світів. Самос, як і кілька років до нього Евбея, був переможений і принижений, перевага Афін іще раз підтверджена, але ненависть до переможців зростала, зокрема на сході імперії, після ганебної здачі грецьких земель карським персам.

І мабуть, має рацію Марі Делькур, авторка чудової монографії про Перикла, коли каже, що власне від цієї, здавалося б, незначної війни, почався занепад морської ліги, а також присмерк політики Перикла.

Метою Афінського Союзу, створеного після Саламінської битви, було, як відомо, визволення іонійських міст і захист від агресії персів. Проте, коли небезпека нападу варварів минула, союзну скарбницю перенесли з Делоса до Афін і вона стала знаряддям афінської політики. Інституція виявилася тривалішою, ніж цілі, які її породили. Випадок, відомий не лише з античної історії.

Одним із основних ґанджів отого Союзу, прецінь добровільного, було те, що з нього годі було вийти, не ризикуючи війною. Союзні держави-міста мусили визнати фактичну перевагу Афін, що найлегше простежити у сфері економічного тиску.

Більшість міст платили до спільної скарбниці від одного до трьох талантів на рік — тобто, суму прийнятну, зокрема, якщо взяти до уваги інфляцію. Втім, цю квоту можна було довільно підвищувати, і накинуті Самосу після невдалого повстання побори були встановлені на рівні 80 талантів річно, до цього доклалися кошти війни, які бунтівники мали заплатити Афінам у розмірі 1000 талантів, — а це вже було руйнівним тягарем навіть для найбагатшого міста-держави. Через ті ж причини (бунт проти Афін) Егіна платила 30 талантів. Через певний час побір був знижений до 13, ба навіть 8 талантів. У цій практиці було щось, що можна окреслити назвою премії за лояльність.