Збіґнєв Герберт - Лабіринт біля моря

Циклопічні мури є шедевром конструкції, якщо три з половиною тисячоліття опиралися бурям історії. Їхня назв влучна, оскільки вони виглядають радше витвором природи, а не людини. Мікени нагадують скелі, занесені язиками льодовика в цю вузьку, вкриту ярами долину, защемлену з двох боків горами.

Безіменні будівничі мікенських мурів були, мабуть, геніальними архітекторами. Вони розумілися на природі каменю, яку мало з чим можна порівняти. Блоки тільки на позір неотесані, вони мають неправильні боки. Щілини заповнені дрібнішим камінням, яке надає конструкції еластичності природної мускулатури, що пояснює таємницю довговічності.

Genius loci [18] Genius loci (лат.) — дух-опікун місця. докладно відповідає тому, що ми знаємо про володарів Мікен.

Банди ахейців, перших індоєвропейських нападників на Елладу, почали проникати у Грецію від 2000 р. до. Р.Х. Вони швидко опанували Пелопоннеський півострів. Їхні вовч| апетити привели їх далі на південь — на Крит, який засліпив варварів. Постала змішана цивілізація, що поєднувала елементи чужі, мов вогонь і вода — нордичні й середземноморські. Мало не вся atr mineur [19] Atr mineur (фр.) — ужиткове мистецтво. мікенців є копією єгипетського мистецтва. Рафіноване золотарство з майстерним рисунком, ритони з голубами (на місці, де краще собі уявити стерв’ятника), шелесткі намиста з золотого листя — все нагадує про принадність життя мікенських феодалів. Тому треба заглибитися в перстень товстих мурів, стовплених будинків, тісного й, напевне, темного палацу, круглого похмурого цвинтаря всередині фортеці, щоб зрозуміти провалля, яке відмежовує притягнуту з півночі цитадель від сонячних палаців критян.

Ахейці чинили грабіжницькі походи з суто нормандським розмахом, в тому числі до Малої Азії (не лише на Трою, бо й гетські тексти зберегли їхнє ім’я), на Крит, в Італію. Вони поверталися з худобою, золотом і рабами. Замикалася Брама Левів, барельєф якої міг би вразити тих, хто захотів шукати справедливості. Слушно зауважено, що мапа героїчних міфів Греції (приводи воєн у міфології зазнали поетичної сублімації) достеменно збігається з мікенськими центрами.

Коли смеркається, найкраще сісти при дорозі, яка веде до могили Агамемнона (кам’яний вулик із тесаного каменю) і ще раз кинути оком на циклопічні мури й нагромаджені руїни Мікен. Ніч спускається з гір, але гніздо Атрідів усе ще світиться рудим кольором старого золота і старої крові.

І тоді грецький краєвид промовив до мене патетичним голосом міфу й трагедії. То було домінуюче враження. Настирлива присутність оголеної землі, міцно витесаних скельних мас, посилена непоказністю рослинної шати. Великі дерева: тополя, тис, дуб — ростуть у долинах, проте ліс усюди відступає перед навалою маленьких кільчастих кущів, які переживуть усе.

З історичних переказів відомо, що лисі тепер схили критських гір колись вкривали ліси кедрів і кипарисів. Околиці Олімпії були багаті тополями, проте вони впали жертвою правила, котре проголошує, що це єдине дерево, яке дозволено вживати при жертвопринесенні. Сучасний грецький краєвид, отож, більш дикий і позбавлений зелені, ніж в античні часи.

Як би там не було, все ж невеликі зони затишку трапляються — гаї, в яких можна собі уявити Сократа, що розмовляє з Федром. Навіть посередині Афін, міста галасу й гарячкового дріботіння, можна звернути з рухливої Леофорос Діонізіу Ареопагіту, яка біжить біля підніжжя Акрополя, і заглибитись у круті стежки Узгір’я Муз. Добре прийти сюди ввечері й поблукати серед мирт, лаврів і кипарисів. Дерева невисокі, не вищі зросту високого чоловіка, а в мороці виглядають настільки людиноподібними, що хочеться привітатися, зупинитися й порозмовляти з ними.

Цього особливого відчуття побратимства з природою, натуральної легкості, з якою вона дозволяє перемінити себе у людські форми, я не спізнав у жодній іншій країні. Тому мені здається, що метаморфоза дерев у дріад була не стільки наслідком розбуялої уяви греків, як бистрої спостережливості й влучного схоплення знаків, які їм надсилав навколишній світ.

Неподалік від Афін, у напрямку мису Суніон, розташовується одна з найстарших святинь Аттики — Браурон. Дорога біжить серед полів і розпадається на піщанисті бездоріжжя, мабуть, тому місцевість цю нечасто відвідують туристи, які з року в рік щоразу більше втрачають риси пілігримів.

Біля підніжжя брауронського акрополю — портик у кшталті літери «пі». Невисокі дорійські колони зі світло-жовтого піщаника, пропорційні невисоким пагорбам околиці, пахощі жнив і цикади — все це створює особливу атмосферу святині на відлюдді.