Тарас Березовець - Анексія - Острів Крим. Хроніки «гібридной війни»

Якби була можливість, я багато віддав би, аби зазирнути в думки Владіміра Путіна саме в цей день. Саме 18 березня стало кульмінаційним днем усієї операції з анексії Криму, задуманої й розроблюваної задовго до того, як сам Путін став другим російським президентом у 2000 році. Як свідчить впливовий опініонмейкер Віталій Портніков, Москва продумувала плани політичної та військової анексії півострова із самого 1991 року — з моменту виходу України зі складу СРСР.

Навіть за демократичного першого президента РФ Боріса Єльцина існували такі плани. Приходили та йшли прем’єр-міністри Росії, міністри оборони, голови Генштабу, Головного управління розвідки Генштабу, командувачі Чорноморського флоту, КГБ ставало ФСК, щоби потім перетворитися на ФСБ — але за всіх цих змін облич Росія ніколи не полишала надії відібрати в України Крим. А за кращого сценарію — забрати під себе й усю Україну.

Слова, якими Путін колись шокував президента США Джорджа Буша-молодшого, що він, мовляв, не визнає такої держави, як Україна, і що немає ніякого українського народу, а є єдиний російський народ — були думками не самого лише Путіна. Цю позицію він лише артикулював, а її поділяла вся російська політична еліта та більшість російського народу. Путін не вигадав план окупації Криму — він лише реалізував бажання більшості росіян.

Віталій Портніковзазначає: «Путін був готовий до будь-яких дій у цей момент, але я не впевнений, що вони взагалі були б пов’язані з Кримом. Я знов повторюю, що Крим — це був сигнал, і він за цим Кримом перевіряв, як поводитиме себе Захід, а не ми. Я не знаю, чи зрозуміли на Заході, чи ні, але думаю, що цими розмовами з усіма українськими керівниками ти побачиш, що вони знаходилися в постійній взаємодії із західним партнером. І ті могли бажати, що якщо українські війська просуватимуться в бік через Перекоп, то він це сприйматиме як оголошення війни. Справа в тому, що він [Путін. — Прим. ред. ] сприймав Крим як сигнал. Якщо його не почують, то він організує подальше повстання в Новоросії, і тоді Крим стане частиною нової державної інфраструктури, яка буде закінчуватись в Придністров’ї. Якщо Захід так хоче — хай буде так».

Цього дня Державна дума Росії майже в повному складі проголосувала за анексію Криму. Парламент Росії ухвалив заяву «Про ситуацію в Республіці Крим», за яку проголосував 441 депутат: «Державна дума Федеральних зборів РФ вітає вільне волевиявлення народу Криму на референдумі 16 березня 2014 про входження Республіки Крим та міста Севастополя до складу Російської Федерації. Депутати Державної думи висловлюють впевненість у тому, що органи державної влади та управління Республіки Крим підтримуватимуть на її території мир, міжнаціональну й міжконфесійну злагоду й мовне різноманіття, що склалися на цій території. Держ-дума сприятиме гарантуванню безпеки всіх осіб, що перебувають на території Криму, незалежно від їхніх громадянства, національності, мовної та релігійної приналежності, дотриманню їхніх законних прав і свобод» 680.

Єдиним, хто утримався при голосуванні, виявився новосибірський мажоритарник Ілья Пономарьов. Як пізніше заявив сам Ілья під час нашого спілкуванні в Києві, він був абсолютно переконаний, що його заперечення підтримки незаконного референдуму в Криму підтримають й інші депутати Держдуми, про що вони казали йому під час особистого спілкування. Це той самий випадок із пісні Владіміра Висоцкого: «Но был один, который не стрелял». Через рік Іллю Пономарьова позбавлять недоторканності депутата Держдуми РФ, і він переїде до Сполучених Штатів Америки.

Слово Іллі Пономарьову,депутату Держдуми РФ: «За моєю інформацією, Путін особисто сказав: безпосередньо мені за голосування не мститися. Але унеможливити повторення цього в майбутньому. І от що вони почали робити: тиснути, щоб я дуже пошкодував про свій вчинок. Тобто не карати, а тиснути. Міронов ходив, кричав, що треба мене з Думи вигнати. Але мене „відбили“, не вигнали. Та потім, коли виникла загроза, що через мене в ключовому голосуванні може не бути одностайності, вони знову активізувалися. У середині серпня мало бути голосування щодо вводу військ в Україну. І тоді вони й наклали заборону на в’їзд, щоб я не зміг брати участь у цьому голосуванні. До речі, перед голосуванням, я казав, що проголосую саме так. Але мені не вірили. Вони [депутати Держдуми. — Прим. ред. ] казали: ти розумієш, що для тебе це означатиме? Вони не думали, що я настільки „відморожуся“, що проголосую. Бо деякі з тих, хто теж не хотів підтримувати анексію, „випадково“ вийшли в туалет під час цього голосування. Вони просто не голосували, тим самим висловивши свою позицію. Якби я припустив, що буду не єдиним, я б сам так не проголосував. Для мене було принципово важливим, для майбутньої історії, сказати, що під час цього незаконного голосування одностайності в російській Держдумі не було. І саме таке завдання я ставив перед собою: не допустити одностайного голосування. Якби я знав, що хтось візьме на себе цю невдячну роль, я б теж міг вийти до туалету. Бо наслідки по мені вдарили, безумовно.