Петро Кралюк: Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?

Якщо звернемося до давньоруських літописів, зокрема літопису Галицько-Волинського, то бачимо, що подібним чином описувалися смерті деяких князів. Наприклад, кончина князя Володимира Васильковича. Останній не лише як християнин готується до смерті, але й робить щедрі пожертви на церковні справи 29 29 Літопис руський / переклав Л. Махновець. – К., 1989. – С. 444—448. . Сагайдачний, звісно, не князівського роду. Але Сакович ніби прирівнює його до давньоруських князів. Оскільки на початку «Віршів…» запорозькі козаки розглядаються продовжувачами давніх русів, то трактування гетьмана майже як давньоруського князя виглядає цілком логічно. Це не говорилося прямо. Але це давалося зрозуміти.

Під пером Касіяна Саковича Петро Конашевич-Сагайдачний ставав провідником Русі-України, яка вела свої початки від Русі Київської.

І не так важливо, чи подібні ідеї пропонував сам Сакович, чи він виконував замовлення ієрархів Феофанового свячення. Головне, що ці ідеї набували поширення. Народжувалася нова Русь-Україна – принаймні ідеологічно.

Окрім опису діянь Сагайдачного, маємо великий блок віршів, у яких йдеться про смерть. Основні ідеї тут такі: ніхто не може уникнути смерті, вона невблаганна; смерть робить усіх рівними, і не так важливо, жила людина в багатстві чи в бідності. Багато в чому розмисли про смерть у «Віршах…» нагадують такі ж думки, що наводяться у промовах на похоронах, які вміщені Саковичем у згадуваному його творі «Аристотелівські проблеми…».

Останній блок «Віршів…» – це своєрідний заповіт гетьмана. Спочатку він звертається до своєї дружини, потім – до товаришів, близьких йому людей. У цих зверненнях лейтмотивом є думка, що не треба тужити за земним життям, а слід думати про життя потойбічне:

Подібні твори, які були написані на погреб видатних осіб і мали на меті увіковічнити пам’ять про них, були поширені в тогочасній Західній та Центральній Європі, зокрема в Польщі. Звісно, для України це не було нове слово. Однак «Вірші…» все ж різнилися від подібного типу творів, котрі з’явилися на українських землях. По-перше, вони різнилися змістовно. Твір Саковича відзначався високим рівнем філософічності. Навіть можна сказати таке: це – своєрідний філософський трактат, викладений у поетичній формі. Водночас твір мав виражені моменти історичності. У ньому викладалися деякі факти, описувалися знакові історичні події, давалася їм оцінка. Звісно, говорилося й про Сагайдачного, його участь у цих подіях. Тому не випадково українські історики ХІХ—ХХ ст. зверталися до «Віршів…» як до історичного джерела. По-друге, це був не просто поетичний твір, який загалом відзначався високими художніми якостями, а твір зі значними елементами драматизації. Двадцять спудеїв, які читали вірші, були своєрідними акторами, кожен з яких мав свою «роль». Деякі з них навіть декламували вірші не «від себе», а від імені реальних персонажів – Сагайдачного та його дружини. Таким чином, декламація віршів перетворювалась у своєрідну виставу. Зазначені особливості й робили «Вірші…» унікальним твором у тогочасній українській літературі.

Вони ніби поставили високу планку, до якої було непросто дотягнутися іншим авторам, що писали про Сагайдачного.

Твором, який став помітним явищем української історіографії кінця XVIIXVIII ст., була «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича (?—1677) 31 31 Твори Феодосія Софоновича див.: Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. – К., 1992; Феодосій (Софонович) . Виклад о Церкві святій / упоряд. о. Юрій Мицик. – К., 2002. . Хоча він не дійшов до друкарського верстата, проте існував у численних списках. Зрештою, те саме можна сказати про багато інших українських історіографічних творів того періоду. Вони, як правило, поширювалися в рукописних варіантах. Стосується це козацьких літописів, а також «Історії русів», про які буде вестися мова далі.