Володимир Білінський - Україна-Русь. Споконвічна земля

Не сахайтеся, мої дорогі одноплемінники! Послухаємо російського академіка далі. Ми ніколи не зрозуміємо російського історика–патріота, поки не відгадаємо його головну ідею — мовчазний підтекст праці, у нашому разі — підтекст статті академіка В. В. Сєдова. Тому послухаємо його думку про походження сучасних «русских» — стару теорію, дещо затаскану, з «душком»:

«Відгалуженням венедської групи є й слов’яни, що залишили Вісленський регіон і оселилися в V–VI ст. у північній частині Східно–Європейської рівнини серед місцевого населення, що належало до балтської та фінно–угорської мовних груп. Почалася внутрішньорегіональна взаємодія прийшлого населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і завершився слов’янізацією балтів та фінських мешканців. До раннього середньовіччя в Псковсько–Ільменському краї належать культури псковських довгих курганів (кривичі псковські) і старожитності узменського типу (словени ільменські), у Полоцькому Подвійні та Смоленській Наддніпрянщині — тушемлинська культура (майбутні смоленсько–полоцькі кривичі), у межиріччі Волги та Клязьми — мерянська культура» [24, с. 602].

Все надзвичайно просто: прийшли на сучасні центральні території Російської держави слов’яни з Європи і «слов’янізували» місцевих балтів і фінів.

А звідси бажаний для Москви висновок: московські слов’яни мають цілковите право на «собирание земли русской». Вони нікого не загарбують, вони лише збирають докупи споріднені народи. Отак «Етногенез ранніх слов’ян» академіка В. В. Седова приводить російську владну еліту до звичайного націонал–шовінізму. І все тільки тому, що сучасний російський академік пропагує подібну вигадану ідею. Бо ще в середині XIX століття шановані російські антропологи та археологи, серед них граф О. С. Уваров і професор А. П. Богданов, досить переконливо довели, що сучасні росіяни мають фінське походження.

Російська державна експедиція, очолювана графом О. С. Уваровим, впродовж 1851–1854 років розкопала у центральних районах сучасної Російської Федерації 7729 курганних поховань і не виявила жодного (!!!) слов’янського поховання.

Тільки вдумаймося: жод–но–го!!!

Однак сучасний російський академік, без найменшого докору совісті, відкриту графом О. С. Уваровим фінську (мерянську) культуру переписав на слов’янську. Збрехав і не почервонів. Яквам таке подобається? Бо у підсумковій праці О. С. Уварова «Меря и ее быт по курганным раскопкам» йдеться про фінське плем’я меря, яке мешкало на сучасних теренах центральної Московії з VIII до XVI століття: І період — VIII–XII століття, II період — XII–XVI століття.

Що цікаво, переривши всю землю московитів, археолог О. С. Уваров впродовж 1851–1854 років останків і самих могил слов’ян не знайшов. А другий російський професор, антрополог А. П. Богданов, працюючи одночасно та досліджуючи сотні викопаних скелетів із землі Московії, дійшов такої думки:

«Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським населенням… Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий… Мерянському населенню, поширюється на Південь і Південний Захід набагато далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на П(івнічний) З(ахід) і З(ахід) веде до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії» [35, с. 7].

Як бачимо, «Етногенез ранніх слов’ян» В. В. Седова повністю заперечується давніми дослідженнями російської археології та антропології.

Отож, маємо чергову російську фальшивку. Однак з нею мусимо рахуватися, тому що й деякі сучасні українські академіки й професори дотримуються «подібної точки зору» на походження українців. І це трапилося не сьогодні і не вчора, а триває уже триста років, тому що ще з тих часів існують спільні історичні школи, в яких ніколи не дозволяли вивчати етногенез українців як окремого, нічим не пов’язаного з московитами, народу. За подібні дослідження виганяли з університетів, позбавляли наукових звань та садовили до буцегарень.

Тільки з появою незалежної української держави з’явилася можливість глибокого аналітичного дослідження у цьому питанні. Тому автор пропонує читачам разом пройти наш, український, шлях розвитку від далекої Трипільської культури до Великого Київського князівства та переконатися, що нас, справді, таки позбавили нашого минулого.