Різун Богданович - Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

Продовжимо читання доповіді Жукова: «Панування в повітрі - основа успіху операції. Це панування досягається сміливим і раптовим потужним ударом всіх ВПС з авіації противника в районах її базування». Для цього: «Авіація розташовується на аеродромах на відстані: винищувальна 30-50 км, бомбардувальна - 75-100 км від переднього краю».

Але в цьому випадку наша авіація може потрапити під раптовий удар. Як же вберегти свої літаки від раптового удару противника? Жуков дає просту відповідь: «Особливою турботою командира і командувача ВПС армії буде - не дати розбити свою авіацію на аеродромах. Кращим засобом для цього є раптовий удар нашої авіації по аеродромах противника... Раптовість є головною умовою успіху».

Ось бачите, Жуков думає і про збереження своєї авіації. Точніше - Баграмян про це думає за Жукова. Але рецепт збереження своєї авіації все той же: вдаримо раптово по німецьких аеродромах і цим вбережемо себе від раптового удару. Інших варіантів захисту наших аеродромів не передбачалося.

Ці рекомендації теж були прийняті. Але потім, навесні 1941 року, Жуков наполіг на тому, щоб аеродроми присунули до кордону ще ближче, - винищувальної авіації на 20-30 кілометрів, бомбардувальної - на 50-70.

Не треба бути ні великим стратегом, ні ясновидцем, щоб не розуміти небезпеки такого розташування авіації. Давайте уявимо собі пост служби ПСОЗ (Повітряне спостереження, оповіщення, зв'язок) і солдатика, який раннього недільного червневого ранку сидить на цьому пості. Над його головою раптом загуркотіла армада німецьких бомбардувальників. Наш солдатик підняв телефонну трубку і повідомив куди слід: «Чую шум багатьох моторів, йдуть, висота..., курс...»

Прикинемо, скільки буде потрібно часу, щоб у відповідному місці, куди стікаються повідомлення від багатьох спостерігачів, інформацію оцінити, прийняти рішення і віддати відповідні розпорядження. Припустимо, на це піде одна хвилина. А тепер уявімо себе в ролі чергового по авіаційному полку або авіаційної дивізії, - дзенькнув телефон: бойова тривога! Черговому треба розбудити командирів, льотчиків, інженерів, техніків, механіків, усіх їх треба зібрати і з військового містечка доставити на аеродром. Адже не під крилами літаків вони сплять. Потім треба зняти маскування з літаків, зняти чохли, завести і прогріти двигуни, вивести літаки з укриттів, викерувати на старт, піднятися в повітря, набрати висоту...

А тепер завдання з елементарної математики для учнів третього класу: швидкість найтихохіднішого німецького бомбардувальника Ю-87 - 350 км / год, скільки хвилин йому буде потрібно для того, щоб від державного кордону пролетіти 20-30 кілометрів і кинути бомби на злітну смугу радянського прикордонного аеродрому?

І ще одне завдання для учнів початкових класів. Ситуація: всі радянські командири, льотчики і техніки не сплять ніколи. Всі літаки завжди готові до зльоту, і їхні двигуни постійно працюють. Всі рішення приймаються миттєво і так само миттєво передаються виконавцям. Якщо радянський авіаційний командир, отримавши сигнал тривоги, почне негайно піднімати в повітря літаки з інтервалом у 30 секунд, то скільки буде потрібно часу, щоб з однієї злітної смуги підняти в повітря і вивести з-під удару 120 бомбардувальників?

А якщо на аеродромах не 120 бойових літаків, а 50-170, то скільки тоді буде потрібно часу?

Не треба бути геніальним стратегом, не треба кликати на допомогу групи високочолих експертів, не треба сучасної електронної техніки, щоб зрозуміти: при такому розташуванні авіації використовувати її для оборони держави неможливо. І давайте залишимо розмови про «застарілі» радянські літаки. Якби всі вони були надсучасними, то все одно при такому їх розташуванні, відреагувати на раптовий удар противника неможливо. І давайте не будемо розповідати байки про те, що мало було літаків. Було їх багато. Було їх жахливо багато. Але що толку, якщо б їх було вдвічі, втричі або в десять разів більше? Уявіть себе авіаційним командиром: у вас на кожному прикордонному аеродромі не 120-150 літаків, а 300, вам від цього легше? Повітряні армади противника, перелетівши кордон, через 5-10 хвилин накривають ваші аеродроми, а вам тільки на підйом в повітря 300 літаків потрібно дві з половиною години. Якщо вони будуть злітати через 30 секунд. А якщо затримка на старті? А якщо вони злітають з інтервалом у 40 секунд?

До речі, 300 літаків на одному аеродромі - не моя фантазія. Бувало й таке. Бувало й гірше. Генерал-полковник авіації Л. Батехін наводить відомості: 60-а винищувальна авіаційна дивізія базувалася на одному аеродромі розміром 800 на 900 метрів. (Повітряна міць батьківщини. М., Воениздат, 1988, стор 160). Дивізія - це п'ять авіаційних полків. Як правило. Бувало й більше. А, може, дивізії були не повністю вкомплектовані? До цього питання ми ще повернемось і побачимо, що радянські авіаційні полки та дивізії літаками були укомплектовані повністю, крім того, - часто мали не по одному комплекту літаків, а по два і більше. І якби всі авіаційні командири, всі льотчики, техніки, механіки та інша аеродромна братія щоночі спали під крилами літаків, то й тоді при раптовому нападі підняти авіацію в небо і вивести її з-під удару було неможливо. Навіть якщо б узагалі льотчики ніколи не спали, якби вони сиділи не вилазячи в кабінах літаків, якби двигуни працювали не зупиняючись, то все одно при раптовому ударі супротивника наша авіація неминуче гинула. А після цього гігантські скупчення радянських танків, піхоти та артилерії перетворювалися в циклопа з вибитим оком.