Різун Богданович - Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

Ось так. Якщо гітлерівці вивезли з наших музеїв скарби, отже, вони мародери. А якщо після того Русланова привласнила вкрадене гітлерівцями надбання України та Росії, то ці цінності вважаються вже «відмитими» і тому ніби вже й не краденими.

Мене тільки питання цікавить: за які такі заслуги командувач 1-го Білоруського фронту Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков незаконно нагороджував соціалістичного соловейка бойовими орденами та ще й дозволяв їй нишпорити по сховищах трофейного майна, забирати все, що подобається, і безперешкодно вивозити на свої численні квартири, палаци і дачі?

Сам Георгій Костянтинович Жуков теж не губився. Він сам був великим знавцем і цінителем мистецтва. Він теж був збирачем. У його колекції були картини із зібрання Дрезденської галереї. Тут вже, ясна річ, обійшлося без тушонки. Після війни Жуков - господар підкореної Східної Німеччини. Тому: он ту голу бабу в позолоченій рамі - в мої покої! І ось цю — теж!

Тим часом, навесні 1942 року, коли подружка Жукова отоварювалась у блокадному Ленінграді, у 2-й ударній армії генерал-лейтенанта А. А. Власова лютував голод. Армія проривалася до обложеного Ленінграда, але ніхто їй назустріч не прорвався, і сусіди теж відстали. 2-а ударна армія опинилася на самоті у глибокому тилу противника. Армію треба було відводити назад, але товаришам у Кремлі шкода було залишати територію, яку 2-а ударна армія вже відвоювала. Тому був наказ триматися, хоча ніяких можливостей постачати 2-у ударну армію не було. Тут повторився той же сценарій весни 1942 року, коли Жуков загнав 33-ю армію в глибокий тил противника і кинув на погибель: постачати армію не можу, а відходити не дозволяю!

Заступника командувача Волховського фронту генерал-лейтенанта Власова кинули рятувати 2-у ударну армію. Йому належало розсьорбувати чужі помилки, промахи і злочини. На Власова поклали відповідальність за 2-у ударну армію, операцію якій він не планував, не готував, не починав і не проводив. Його поставили командувати армією, яку було неможливо постачати, в той же час не дозволялось її і відводити назад. Коли наказ на вихід з оточення нарешті був отриманий, виходити з оточення було нікому, а той, хто і міг би вийти з оточення, не міг від виснаження стояти на ногах.

Не Власов зрадив, а Власова зрадили.

В лісах під Любанню, де армія Власова тримала оборону, кора на деревах, бруньки і перші листки були обдерті на рівні людського зросту. Солдат на день отримував 50 грамів сухарних крихт. І це - все. Коні у 2-й ударній армії були з'їдені і трупи полеглих коней - теж. Були з'їдені шкіряні сумки, ремені та чоботи. Потім веселе життя скінчилося, солдатам і офіцерам перестали давати і ті 50 грамів хлібних крихт. Власов доповідав 21 червня 1942 року у штаб Волховського фронту: «Спостерігається групова смертність від голоду». Літаки скидали зовсім небагато сухарів і консервів. Все це було потрібно шукати по болотах, знаходити і здавати. Приховав банку консервів - розстріл. («Красная звезда» 28 лютого 1996)

Взагалі в Червоній Армії до розкрадачів і мародерів ставилися суворо. Солдат-фронтовик Н. Толочко свідчить: у липні 1944 року старшина артилерійської батареї 179-ї стрілецької дивізії забрав у литовського селянина коня для транспортування гармати на вогневу позицію. Дії старшини кваліфікували як мародерство. Вирок короткий: розстріл. (ВІЖ. 1992 № 1 стор.49

Військовий лікар Ольга Іваненко свідчить: 1942 рік, 238-а стрілецька дивізія, війна, спалене місто, розбитий кинутий будинок, два солдати витягують з-під руїн розбите ліжко. За цим заняттям їх застають. Їхні дії розцінюють як мародерство. Вирок у цьому випадку єдино можливий: розстріл. Вирок виносить начальник штабу полку старший лейтенант Капустянський. Йому навіть трибуналу не треба. Своєї влади достатньо. («Русская мысль» 21 червня 2001).

Подібних випадків я можу розповісти тисячі з посиланнями на конкретних свідків, на архівні документи, публікації, листи фронтовиків.

А соціалістична соловейко стягнула цілу картинну галерею. І це не просто полотна - це національне надбання Росії та України. Але їй можна пробачити - вона подруга майже святого Георгія, видатного полководця ХХ століття.

У 1948 році Тєлєгіна, Крюкова, Русланову посадили. Сиділи вони з комфортом. Піаністка Т. Баришнікова розповіла про появу Русланової в табірному бараці: «в мавп’ячій шубі з чорно-бурими манжетами, в чоботях з найтоншого шевро, у величезній пуховій білій шалі». («Русская мысль» 8 лютого 2001) У такому вбранні сибірські морози не страшні. З-к Русланова красувалася по таборах і пересилках у таких вбраннях (вивезених зі звільненої Німеччини), які не снилися не те, що дружині начальника Озерлагу, а й дружині першого секретаря Іркутського обкому комуністичної партії. Зрозуміло, що з-к Русланова стояла на спеціальному постачанні і мала безліч привілеїв. По крайній мірі, рейки вона на собі не тягала і тачку не котила.