Різун Богданович - Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

Тисячі тон продовольства хтось розподіляв. Якщо розподільник міг повернути ліворуч машину ЗІС-5, навантажену ящиками з тушонкою або копченою ковбасою, то добрий підприємець за такий вантаж міг розрахуватися не тільки полотнами Нестерова або смарагдами з царських колекцій, він міг вам доставити, все що накажете.

Тільки будь ласка не подумайте поганого. Я не казав, що командувач Ленінградського фронту, а згодом - заступник Верховного головнокомандувача генерал армії Жуков повертав машини з продовольством наліво. Я навіть не натякаю на таке. Я просто кажу, що в Жукова на війні така можливість була, а в подружки Жукова Лідії Русланової в ході тієї ж війни раптом з'явилися незліченні скарби. І в самого Жукова - теж. Ясна річ, немає і не могло бути ніякого зв'язку між скарбами Русланової, Крюкова, Жукова і тушонкою, яку постачав добрий дядечко Сем і розподіляв добрий дядечко Жуков. Чітко встановимо: скарби окремо, тушонка — окремо.

Але неясність зберігається: а звідки ж тоді скарби?

Пояснюють, що Лідія Русланова концерти давала, і на свої трудові гроші купувала шедеври. Цьому ми не повіримо.

Причин багато. Перш за все, вільного мистецтва і вільної творчості у нас не було. Всі творчі працівники були об'єднані у відповідні спілки й колективи. Над усіма творчими колективами і спілками височіли стрункі державні структури. Під час війни (і під час миру - теж) артисти виконували державну волю: відволікали широкі народні маси від негарних настроїв. Артист був державним службовцем. А держава наша скупа. Ось приклад. Олег Попов. Найвидатніший клоун ХХ століття. А книжка рекордів Гіннеса не робить навіть і таких обмежень. У цій книжці просто сказано: найсмішніший клоун світу. Без вказівок, у якому столітті. Олег Попов мав воістину планетарну популярність. Його знали всі. Він ніс по світу славу своєї Батьківщини і приносив державі прибутки в багато десятків мільйонів доларів. На арені цирку він провів повністю всю другу половину ХХ століття, прямо починаючи з 1950 року. Він багато разів обійшов усю планету, від Мельбурна до Торонто, від Рима до Пекіна, від Каракаса до Сіднея. Він виступає і в новому тисячолітті. В подяку за все це наша рідна держава пограбувала його до нитки і викинула, визначивши йому злиденну пенсію. Саме час іти просити милостиню.

Лідія Русланова не мала й сотої частки успіху Олега Попова. За рубежами нашої країни її знали тільки в Монголії. Ніяких доларів вона в казну не несла. Тим більше, що під час війни ні солдати на фронті, ні поранені в госпіталях, ні роботяги на військових заводах, ні колгоспники на польових станах за концерти грошей не платили. Для підйому бойового духу широких народних мас концерти у своїй переважній більшості були безкоштовними. Їх організовувала наша рідна держава, потім скупою державної рукою розраховувалася з артистами - хлібними картками та грошима, на які все одно нічого купити не можна було. Тому отримати багато грошей артист не міг.

Але якщо б і отримав, то все одно під час війни народ у гроші не вірив. Народ ще пам'ятав Громадянську війну: на її початку на рубль гуляєш за повною програмою, а дуже скоро за мільйон тих же рублів не купиш дрібку солі. Сьогодні - гроші з орлами і коронами, а завтра - керенки, гроші Тимчасового уряду. Після них - перші комуністичні гроші зі свастиками. Якщо хто пам'ятає: до винаходу серпа й молота, був молот і плуг, а до них - наша рідна комуністична свастика. Гітлер свастику потім у Леніна перейняв.

Так от, не вірили люди у гроші. Сьогодні вони ціну мають, а завтра - інфляція. Або грошова реформа. Тому під час війни йшов по країні натуральний обмін. Той, хто помирав з голоду, віддавав за хліб усе, що мав. Той, хто розподіляв хліб і сало, раптово і стрімко багатів. За гроші не можна було купити навіть скоринку хліба. Тому шлях Лідії Русланової до скарбів не міг бути вимощений її трудовими заощадженнями. Але якщо припустити, що цей шлях до скарбів не був вимощений і банками з тушонкою, то тоді — що?

Поясніть мені, нетямущому, як величезні цінності з блокадного Ленінграда могли потрапити в палаци Лідії Русланової, якщо за гроші вони не продавалися?

Було у Русланової та її покровителя Жукова багато шляхів до скарбів. Ось ще один. Гітлерівці грабували наші музеї і награбоване добро вивозили до Німеччини. Потім до Німеччини прийшли визволителі та награбовані цінності привласнили. Якийсь товариш з «Літературної Газети» (5 серпня 1992) вважає таку практику природною: «В деяке виправдання чудової співачки Русланової зазначу не тільки її гарний смак, але й ту безперечну обставину, що привезені нею з Німеччини "32 справжні малярські полотна" належали у своїй більшості пензлю видатних російських художників (Рєпіна, Левітана, Айвазовського, Шишкіна та інших), які у свою чергу, вивезені нацистськими окупантами з Росії та України».