Різун Богданович - Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

Рибка гниє з голови. Крадіжка Жукова - це вир чорної крижаної води вслід за потопаючим «Титаніком». Він захоплює за собою все, що плаває на поверхні. Це чорна діра в центрі галактики, навколо якої з шаленою швидкістю обертаються зірки і неминуче в неї потрапляють, перетворюючись на ніщо. Чим ближче до чорної діри, тим вища швидкість обертання, тим швидше в дірку затягне.

У Москві Жукову поставлений пам'ятник. Місце для пам'ятника вибране вкрай невдало. Жуков - злодій. Пам'ятник злодієві слід було ставити в Бутирській в'язниці. Шкода, що в нас перемогли сучасні тенденції в мистецтві, і пам'ятник Жукову зробили абстрактним. А я прихильник реалізму. Я б для правдоподібності на бронзового жуковського коня нав'ючив тюки з награбованим добром. Ось, Жуков-герой з Німеччини додому скаче, барахло везе: з мішків стирчать годинник настінний, каструлі, трусики жіночі, кермо від велосипеда. А попереду, для більшого реалізму, приладнав би надпотужний бронзовий паровоз серії «ФД», який тягне для Жукова ешелон зі скарбами Герінга.

Наш народ бурчить потроху: злодії пограбували Росію. Все, що народ своєю працею створив за десятиліття, пішло невідомо куди й осіло невідомо в яких банках Швейцарії. Але інакше й бути не могло. Товариші дорогі, вас будуть грабувати до того часу, поки в центрі Москви стоїть пам'ятник розкрадачеві. Злодійство буде процвітати, бо молоде покоління вчать на прикладі першого радянського олігарха: будете красти з жуковським розмахом, вам теж пам'ятник поставлять.

Злодійство Жукова та його оточення неминуче втягувало у свою орбіту все нових людей. З самого верху зараза поширювалася до самих низів. Як за Єльцина. Жуков ревів диким звіром, вимагав покласти кінець неподобствам. Але ніхто його вимог не виконував. Якщо якийсь командир наказував підлеглим припинити грабежі, то йому відповідали: а ти сам такий!

Тому в Берліні патрулі хапали в темряві якихось наших солдатиків, які викрали велосипед, їх зразково карали. Але нічого не мінялося і змінитися не могло.

Жуков - перший радянський олігарх. У нього - майже необмежена влада. У нього - потужна мережа знайомств і блату в структурах влади. У нього - величезна фінансова міць на тлі загальної всенародної убогості й голоду.

Він був не один такий. За час війни генерали, чекісти, партійні ділки відчули смак гарного життя, притерлися один до одного, достойно оцінили принцип: живи сам і дай жити іншому. Народ при цьому на увазі не мали. Мали на увазі рівних за рангом і становищем: не доповідай про пригоди чекіста, а він не займе тебе.

Сталін знав: регулярна зміна вищої номенклатури - головний закон соціалізму. Причому, всіх знятих треба негайно винищувати. Інакше вони просто не дозволять себе знімати. В 1937-38 роках Сталін стріляв своїх генералів, вищих чекістів і партійних вождів десятками тисяч. Але все ж Сталін недопрацював. Сталін стріляв дуже мало комуністів, чекістів та вищих командирів. Минуло лише сім років і нові висуванці, молоді комуністи з самих низів, сільські хлопчини в постолах, скуштувавши влади, переродилися, і душі їх згнили. Навіть в обстановці терору й загального страху вони крали так, як ніде не крадуть. А що б було без терору? Що б було, якби Сталін не наганяв страх на партійних і військових вельмож? Якщо б у них не було страху в душі? Якби Сталін не стріляв розкладених косяками?

Відповідь одна: вони розікрали б країну ще до 1941 року.

Сталін розумів краще за всіх: соціалізм не може існувати без регулярного, через 5-7 років, масового винищення основної маси вождів від райкомів до Політбюро, від полків і дивізій до Генерального штабу, від начальників районних відділів НКВС до ватажків Луб'янки. Як тільки припинилися масові розстріли керівників, система зігнила. Процес гниття затягнувся тому, що Росії страшно не пощастило. На її долю випали незліченні природні запаси. Проклята нафта і проклятий газ, прокляте золото і уран, проклятий марганець і проклятий нікель відпущені нашій країні в неймовірних кількостях. Незліченні багатства - наше нещастя, як банани для папуаса. Бідному папуасу не пощастило. Йому випало жити там, де немає морозу. Йому не треба будувати будинок, можна прикритися пальмовим листям від дощу. Йому не треба працювати і думати - на кожному дереві банани ростуть. І ця легкість життя - гальмо розвитку. От і моїй країні не пощастило. Країна може гнити десятиліттями, наука може стояти на місці або котитися назад. Але нічого не треба міняти, можна все купити в Америці. Навіть хліб. І розплатитися ресурсами. Тому гниття розтягнулося на стільки десятиліть. При іншому розкладі радянський соціалізм мав зігнити куди швидше.