Різун Богданович - Беру свої слова назад

Якби гітлерівці кинули свої головні сили на штурм Ленінграда, то Жукову головні сили Ленінградського фронту треба було спрямувати на відбиття штурму. В цьому випадку якісь дрібні містечка і залізничні станції на схід від Ленінграда втрачали своє значення. Втративши мільйон, про копійки не плачуть.

А якщо Гітлер зважився на блокаду, тоді невеликі станції на схід від Ленінграда набували воістину стратегічного значення. Це те саме горло, схопивши за яке, Гітлер сподівався задушити місто, фронт і флот.

Саме на цей варіант Гітлер і насмілився. Він прийняв рішення взяти Ленінград облогою, задушити голодом. Для цього йому треба було утримувати залізниці, які підходили до Ленінграда зі сходу. Перерізавши ці магістралі, німецькі дивізії тут же вгризлись у землю. Вони копали її, не зупиняючись ні вдень ні вночі. Окопи для стрільби лежачи швидко перетворювалися в окопи для стрільби з коліна, далі - для стрільби стоячи. Стрілецькі окопи з'єднувалися траншеями, траншеї перекривалися. Передній край перетинали все нові й нові ряди колючого дроту. Густішали мінні поля. За першою траншеєю відривалася друга, за нею - третя. Там, де не було нічого, виникали вогневі точки, укриття і бліндажі. На три накати перекриттів лягав четвертий накат, за ним - п'ятий, за ним потім - і десятий. Оборона тверднула. А Жуков у цей час діяв за першим варіантом. Він відбивав штурми... Яких не було.

Зі сходу до Ленінграда рвалася 54-а армія під командуванням Маршала Радянського Союзу Г.І. Кулика. Кулик вимагав: Жуков, наноси зустрічний удар!

І Жуков завдав! На прорив блокади Ленінграда у вересні 1941 року Жуков виділив пошарпану в боях 115-ту стрілецьку дивізію і необстріляну, щойно сформовану, ненавчену вести бій на суші 4-у бригаду морської піхоти. Зрозуміло, що нічого з цього прориву не вийшло і вийти не могло. А винен у всьому (за версією Жукова) Маршал Радянського Союзу Г.І. Кулик, який недостатньо активно рвався назустріч. Кулик з Великої землі простягнув Жукову руку порятунку в особі наступаючої 54-ї армії. А Жуков простягнув Кулику... пальчик. У Жукова в підпорядкуванні 24 дивізії та 17 бригад, на прорив блокади він виділив одну дивізію та одну бригаду.

А інші?

А решта за наказом Жукова відбивали штурм Ленінграда... який німецьким командуванням навіть не задумувався.

Уже 14 вересня 1941 року, прийнявши командування фронтом, Жуков зв'язався з Генеральним штабом і доповів Маршалу Радянського Союзу Шапошникову: «Обстановка в південному секторі фронту значно складніша, ніж здавалося Генеральному штабу. На кінець сьогоднішнього дня противник, розвиваючи прорив трьома-чотирма піхотними дивізіями і ввівши в бій до двох танкових дивізій...»

Це наш стиль. Це система. Радянські командири постійно перебільшували сили і втрати противника, применшували свої сили, приховували втрати. І ось вам блискучий зразок. Жуков доповів про страхітливу обстановку для того, щоб вище оцінили його зусилля і заслуги. Але Жуков ні тоді, ні після війни не назвав номерів ворожих дивізій, які нібито «розвивали прорив», - ось у чому ніяковість. Згоден, у ході боїв не завжди ясно, який саме противник перед тобою. Але після війни, коли всі карти розкриті, коли всі архіви противника захоплені, а ворожі генерали переловлені та чекають вирішення своєї долі, номери ці можна було легко відновити. Німецьких танкових дивізій на радянсько-німецькому фронті не набиралося і двох десятків. Бойовий шлях кожної відомий з точністю до годин і хвилин, бо в кожному штабі вели журнал бойових дій. І ось на підтвердження своїх слів було б непогано назвати номери. Але Жуков у першому виданні своїх мемуарів взагалі не згадав про цей епізод. А в наступних «більш правдивих» виданнях згадав про свою доповідь у Генеральний штаб і привів витяги з неї.

Але ця доповідь була брехливою.

14 вересня 1941 року в розмові з Москвою Жуков явно згущував фарби і дезінформував Генеральний штаб. Жуков підтвердив наявність двох танкових дивізій під Ленінградом, отже, до інформації про їхню появу на московському напрямку Генеральний штаб поставився скептично. Обдурюючи Генеральний штаб, Жуков грав на руку Гітлеру. Своїм окозамилюванням він присипляв пильність Верховного Головнокомандування: якщо танкові дивізії 4-ї танкової групи все ще під Ленінградом, отже, за безпеку Москви можна не турбуватися.

У першому виданні мемуарів весь цей ганебний епізод був просто пропущений. А в другому виданні осмілілі співавтори, бачачи, що ніхто їхню брехню не викриває і не хапає за рукави, помістили уривки з доповіді Жукова Шапошникову (Спогади та роздуми. М., 1975. Т. 1. С. 403). І тут же Карпов повторив жуковську брехню у своїй книжці: ось бачите, як героїчно відбивався Жуков! Три-чотири піхотних і до двох танкових дивізій рвалися до міста Леніна! Жуков їх зупинив!