Різун Богданович - Беру свої слова назад

Питання генералу армії Гарєєву: а хто вам, товаришу генерале, президенте Академії військових наук, сьогодні заважає опублікувати статті великого стратегічного генія? Перешкода, якщо не помиляюся, тільки одна: не особливо обтяжував себе Георгій Костянтинович їх створенням. Немає їх, статей. Не залишив після себе геній військового мистецтва ніякої теоретичної спадщини.

«Болісно важко боровся Георгій Костянтинович за кожну рядок рукопису, проте гору брав не завжди. Те, що не вписувалось у рамки дозволеного згори, викреслювали нещадно» (ВІЖ. 1988. No 11. С. 57).

Сам Жуков нібито вимовив: «Книжка для мене - питання життя» (Литературная газета, 27 листопада 1996 р.).

Ми знайдемо ще безліч заяв про те, що Жукову нібито заважали говорити й писати. Але ось одного разу В.Г. Комолов, який був керівником всього авторського колективу мемуарів Жукова, прохопився. Він повідомив, що «Спогади та роздуми» випускалися «на підставі вказівок Генерального секретаря», тобто за наказом Л.І. Брежнєва («Красная звезда», 12 січня 1989 р.). І хотів би я подивитися на того сміливця, який надумав би заважати авторам мемуарів Жукова в їх благородному починанні.

Про це ж писала Жукову А.Д. Міркіна, один з головних авторів «Спогадів та роздумів»: «Вельмишановний Георгіє Костянтиновичу!... Кажу Вам з усією відповідальністю: ніхто не чинить перешкод книжці, навпаки, все робиться для того, щоб вона швидше вийшла» («Огонек». 1988. No 19. С. 20).

У будь-кого, хто читав книжку Жукова, неминуче виникало запитання: невже маршал не міг ухилитися від цього ганебного заняття? Кожна нормальна людина в усі часи розуміла, що антинародна сатанинська влада змусить будь-якого мемуариста обмовляти свою Батьківщину, свій народ. Кожен розумів, що комуністи не дозволять писати правду. Тому перед кожним був вибір: або мемуарів не писати, або підкоритися кремлівським ідеологам і під їх диктування зводити наклеп на свою країну, свій народ, свою армію.

Заперечують: всіх радянських генералів, адміралів і маршалів комуністи підкуповували і залякували, ухилитися було неможливо. З цим я майже згоден. Однак приклади стійкості є. Навіть у середовищі радянських генералів і маршалів іноді, щоправда, дуже рідко, зустрічалися люди, які Батьківщиною не торгували, які категорично заявляли: робіть що хочете, а мемуарів за мого життя від мене не дочекаєтеся, після смерті від мого імені можете складати все, що подобається, але я за це відповідальності не несу. Так вчинив Маршал Радянського Союзу Семен Костянтинович Тимошенко. Він сказав: писати не буду! І комуністи від нього відстали. Питання: а чому Жуков злякався? Чому не проявив мужності? Чому не вів себе як Тимошенко? Де ж його хвалена сміливість? Жуков міг заявити: писати не буду, якщо напишете за мене, публічно застрелюся. Але чомусь стратег так не заявив. Чомусь відразу рванув під козирок і кинувся виконувати вказівки Центрального Комітету КПРС.

Були й інші варіанти, інші можливості ухилитися від писання мемуарів. Маршал Радянського Союзу Рокосовський Костянтин Костянтинович на домагання ідеологів піддався, але в книжці заявив: «Я не торкався тоді й не торкаюся зараз проблем великої політики...» (Солдатський борг. М., 1968. С. 8). Ось і Жукову слід було так само вчинити: книжечку - якнайтоншу, в деталі не вдаватися...

Маршал Радянського Союзу Голіков Пилип Іванович у 1941 році був генерал-лейтенантом, начальником Розвідувального управління Генерального штабу РСЧА. Він мемуари написав. Про 1918 рік. Комуністичні вожді вимагають ще мемуарів? Будь ласка: написав про те, як у грудні 1941 року воював під Москвою на посаді командувача 10-ї армії. А про те, як почалася війна, промовчав. Правду все одно сказати не дозволять, тоді краще мовчати.

Ще розумніше вчинив Маршал Радянського Союзу Конєв Іван Степанович: вимагаєте мемуари, дорогі товариші ідеологи? Будь ласка! Конєв взяв та й написав книжку не про початок війни, а про кінець, так її і назвав «Сорок п'ятий». Ідеологи не відстають. Будь ласка! Конєв видав ще книжку. Про 1943-й і 1944-й роки. Ось вона, російська винахідливість! Хитрий чоловік Конєв зайшов не з того кінця, він описував війну не з початку, а з її переможного завершення. А крім того, тягнув так тягнув. Тут йому і смерть підійшла. Так мудрий Конєв звільнив себе від ганебної і принизливої необхідності брехати про 1941-й рік. Так Конєв Іван Степанович пішов з життя, але не опоганив свого імені наклепом на країну, народ і його армію.