Володимир Різун - Кузькіна мать - хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

Більше 5 тисяч спроб втечі в Західний Берлін виявилися успішними. Для перетину кордону використовувалися таємно побудовані підземні тунелі, повітряні кулі, надлегкі літальні апарати на зразок сучасних дельтапланів і потужні автомобілі, які на повній швидкості прорвалися через шлагбауми пропускних пунктів (після кількох подібних випадків пропускні пункти переобладнали таким чином, щоб автомобілі не могли перетнути їх по прямій і, знижуючи швидкість, рухалися по оточеному стіною криволінійному проїзді).

Зі Східної Німеччини втікали не найгірші німці. Навпаки - найталановитіші. Втікали інженери, лікарі та вчителі, журналісти й музиканти, артисти й художники, архітектори й агрономи, геологи й дипломати. Робітники й селяни не відставали. Особливо привабливим життя на Заході було для молоді. Окрема стаття - офіцери, сержанти й солдати армії, авіації та флоту, поліції, прикордонних військ, державної безпеки. Ті особливу спритність виявляли.

Рівень життя в Західній Німеччині стрімко зростав. Разом з цим зростанням ширився й потік біженців зі Східної Німеччини. Спочатку - одиниці. Потім десятки. Дійшло до сотень. Улітку 1960 року потік біженців досяг швидкості одна людина на хвилину. 60 людей щогодини. Півтори тисячі на добу. Чверть мільйона в рік.

Соціалістична Німеччина танула як крижинка на сковорідці. Порожніли села і міські квартали.

Можливості першої на німецькій землі соціалістичної держави в повній мірі використали брати по класу: поляки, чехи, угорці, румуни, болгари. Їхній «Старший брат», Радянський Союз, показував приклад.

У Східній Німеччині перебувало найпотужніше у світі угруповання сухопутних військ. Зрозуміло, це були війська Радянської Армії. Відвідування Східного Берліну радянськими військовослужбовцями, якщо вони служили не в самому Східному Берліні, не віталося. Але це не рятувало. Вони таємно приїжджали в Берлін. І користувалися наданою можливістю втекти.

На запобігання втечі були кинуті нічим не обмежені сили й засоби. Серед радянських солдатів і офіцерів велася інтенсивна робота, зміст якої можна висловити у двох словах: давай втечемо! Знаходилися ті, хто відповідав: давай! Перебігав такий солдатик в американську зону, його допитували американці, солдатик розповідав усе, що знав. Потім його розстрілювали за зраду Батьківщині. Неприємним моментом був раптовий перехід «американців» на рідні радянські матюки.

Та ж робота велася серед населення Східної Німеччини.

А цьому не пощастило: застрелений при спробі втечі. Східнонімецькі прикордонники забирають вмираючого Пітера Фіхтера, вісімнадцятирічного муляра, застреленого 17 серпня 1962 року при спробі втекти в Західний Берлін через Берлінський мур. За різними оцінками, всього при спробі перетину Берлінського муру були вбиті від декількох сотень до декількох тисяч осіб.

Але витрати на провокаторів не виплачувалися. Той, хто наважувався на втечу, звичайно втікав, ні з ким не радячись, нікому не довіряючи... Серед них були й ті, хто сам вчора ще за наказом КДБ схиляв товаришів до втечі.

«Все одно втечу!» - східнонімецький прикордонник Конрад Шуман утікає у французький сектор Західного Берліну 15 серпня 1961 року.

Але навіть не масова втеча люду було головним злом. Головне було в тому, що ВСІ розуміли: ТАМ КРАЩЕ! А в нас щось робиться не так. Щось треба змінювати.

Товаришам у Кремлі треба було на щось зважитися.

А на що?

От і зібрались у Парижі панове-товариші: Ейзенгауер, Макміллан, де Ґолль і Хрущов - лідери країн, які після війни розділили на частини Німеччину й Берлін. Яке б рішення не запропонували лідери Заходу, воно було неприйнятним для Радянського Союзу. При будь-якому рішенні люди все одно будуть втікати до нормального життя, в якому немає партійних секретарів і колгоспів, єдино вірного шляху й улюбленого вождя, але є одяг і взуття, є хліб і масло, є можливість вступати в будь-яку партію, яка подобається, написати в газеті все, що тобі хочеться.

Хрущов, як завжди, не подумавши, запропонував зустріч на вищому рівні, щоб знайти рішення берлінської проблеми. А коли зустріч була призначена, раптом зрозумів: нічого доброго від цієї зустрічі чекати не доводиться. Можна було б вимагати від проклятих капіталістів, щоб вони повертали назад усіх, хто до них утік. Але вони на це вочевидь не підуть. А якщо й погодяться, то найкращих і потрібних все одно будуть залишати в себе.