Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Остаточне «з’ясування стосунків» між Кримом та Україною відбулося на З’їзді народів Росії 21—28 (8—15) вересня 1917 р. у Києві. За звітом одного з членів Мусвиконкому делегація кримських татар уклала там неформальний договір із Радою «про кордони Криму та про визнання Україною самостійності Криму». Після цього в усіх офіційних документах УЦР, зокрема в Третьому Універсалі та проекті Конституції Української Народної Республіки (УНР), зазначено, що півострів не входить до складу України.

Тоді як у Києві 20 (7) листопада 1917 р. було проголошено УНР, у Криму склалося «тривладдя». Так, 3—6 грудня (20—23 листопада) на губернському з’їзді земств, міських дум, профспілок та національних організацій у Сімферополі був утворений тимчасовий орган управління Таврійською губернією із 48 осіб, — Рада народних представників (РНП) — до складу якого ввійшли і троє членів Мусвиконкому. Із 9 грудня (26 листопада) до 26 (13) грудня в Бахчисараї відбувся Перший Курултай, на якому було задекларовано створення Кримської Народної Республіки (КрНР) — форми національно-політичної організації кримських татар, на чолі якої став Челебіджіхан. А 29 (16) грудня в Севастополі ультраліві створили Військово-революційний комітет (ВРК), що узурпував владу над містом і Чорноморським флотом.

У січні 1918 р. унаслідок короткочасної кровопролитної війни між ВРК, який спирався на 20 тис. розпропагованих матросів і червоногвардійців, та Кримським штабом, що об’єднав 7 тис. бійців РНП та КрНР, більшовики захопили всю територію Криму й розігнали паралельні центри влади. Півостровом прокотилася перша хвиля червоного терору, зокрема 23 лютого було вбито Челебіджіхана. Дев’ятнадцятого — двадцять першого березня більшовики та ліві есери утворили в Криму Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди — квазінезалежну державу, фактично підконтрольну радянській Росії.

Радянсько-українська війна та захоплення більшовиками Криму змусили керівництво УНР переглянути своє ставлення до статусу пів­острова. Двадцять сьомого (чотирнадцятого) лютого 1918 р. Київ почав вироблення умов попереднього миру з Росією, за яким збирався вимагати залишити півострів у зоні свого впливу. Наприкінці березня німецький Генштаб ухвалив принципове рішення заволодіти Кримом і Севастополем як базою Чорноморського флоту, кораблі та матроси якого брали участь у війні з кайзерівською армією; при цьому політичне майбутнє півострова було невизначеним. Австро-Угорщина також вважала за потрібне приєднати Крим до України.

Десятого квітня 1918 р. військовий міністр УНР Олександр Жуковський поставив перед командувачем Окремої Запорізької дивізії Олександром Натієвим секретне завдання сформувати похідну групу й відправити її на півострів, випередивши кайзерівську армію. До складу утвореної у Харкові Кримської групи ввійшли 2-й Запорізький піший полк, два дивізіони бронемашин, важка артилерійська батарея та харківський партизанський загін. Пізніше до них приєдналися кінний гайдамацький полк ім. Костя Гордієнка, кінно-гірський гарматний дивізіон та інженерний курінь. Усього в групі було приблизно 9 тис. бійців, більше десяти бронемашин, півдюжини гармат та щонайменше 2 бронепоїзди (не рахуючи 16 транспортних ешелонів). Командувачем усієї групи був призначений Петро Болбочан.

Протока між Генічеськом та Арабатською стрілкою (худ. Т. Пакер, 1856 р.)

Паралельно на Крим наступав 52-й німецький корпус Роберта Коша: 217-та піхотна і Баварська кавалерійська дивізії йшли на Перекоп, 15-та дивізія ландвера їхала за Болбочаном на Мелітополь, а 212-ту піхотну спішно перекидали з Румунії — усього 50 тис. за списками. На момент штурму в Коша під рукою було до 30 тис. солдатів із бронемашинами, артилерією та авіацією.

Кримські «товариші» зосередили на Перекопському перешийку 5 червоногвардійських, 3 «партизанських», 2 кавалерійські та 1 «інтернаціональний» загін з 16—20 гарматами, кулеметами, бронемашиною і аеропланами — усього до 7 тис. осіб. Берег Сиваша навпроти Чонгара прикривали 3 «революційних» і 1 кавалерійський загін із бронепоїздом, гарматами та кулеметами — усього до 5 тис. осіб. Північною Таврією було розкидано до 6 тис. червоногвардійців, анархістів і мобілізованих.