Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

468

Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917—1918. — Київ; Філадельфія, 1995. — С. 292.

469

Аграрна політика в Україні періоду національно-демократичної революції (1917—1921 рр.) / Ковальова Н. А., Корновенко С. В., Малиновський Б. В., Михайлюк О. В., Морозов А. Г. — Черкаси, 2007. — С. 103.

470

Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. — К., 2011. — С. 159.

Сулейман Сулькевич

Аналогічно можна пояснити і безперспективність створення гетьманського козацького стану. Загалом ідея полягала у формуванні бази для надійного і відданого гетьманові війська. У цьому сенсі козацькі проекти гетьмана не мали шансів на втілення в той час. Як видно з вищенаведених свідчень М. Омеляновича-Павленка, селянство цікавили козацькі права (зокрема, можливість легально мати зброю) і не було жодного бажання брати на себе будь-які обов’язки. Ще з 1917 р. селянство чинило опір сплаті податків, ігнорувало владу, бойкотувало місцеве само­врядування, принципово не сприймало приватну власність. Намагання гетьманської влади за допомоги окупаційних військ установити хоча б елементарний порядок (відновити дієву владу та самоврядування на місцях, змусити селян вносити податкові платежі, роззброїти населення) спричинили опір. У такій ситуації навряд чи варто було сподіватися, що знайдуться десятки тисяч селян-козаків, які добровільно візьмуть на себе зобов’язання віддано (а не ситуативно, на підставі мінливих прагматичних інтересів) служити не лише гетьманській, а й будь-якій іншій владі.

Повалення самодержавства в Росії ініціювало початок власних революцій на тодішніх національних околицях імперії, серед яких особливе місце займав Крим. Уже 25 (12) березня 1917 р. відбулися збори кримськотатарського благодійного товариства, на яких був утворений Тимчасовий мусульманський революційний комітет із 15 осіб, а 7 квітня (25 березня) в Сімферополі розпочав роботу перший Всекримський мусульманський з’їзд, що зібрав до 2 тисяч делегатів від 12 організацій. На цьому з’їзді постав орган національно-культурного самоврядування кримських татар — Тимчасовий Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет, більш відомий як Мусвиконком. До нього було обрано 50 осіб, а 18 (5) квітня його склад та повноваження вирішувати всі справи кримських татар затвердив Тимчасовий уряд Росії. На чолі Мусвиконкому (а також і муфтієм Криму) став громадський діяч, юрист, поет і богослов Номан Челебіджіхан.

Мапа Перекопського перешийку (пунктиром зазначені кордони повіту)

Утворення Мусвиконкому поставило на порядок денний питання про майбутній статус і кордони Криму, а також про зв’язки між українською та кримськотатарською революціями. Було три можливих варіанти проведення кримсько-українського кордону. По-перше, уся Таврійська губернія, до складу якої входив Кримський півострів і співрозмірна частина материкової України, мала залишитися єдиною та непідконтрольною Києву — на цьому наполягали переважно російські політики як консервативних, так і ліберальних, але «єдінонєдєлімських» поглядів. По-друге, знову ж таки Таврійська губернія могла залишитися неподільною, але разом із Кримом увійти до складу України. І по-третє, губернія могла бути розділеною на материкову та півострівну частини, на кожну з яких чекала своя доля. І кримсько-українські дебати точилися навколо вибору поміж другим і третім варіантом.

Упродовж весни — літа 1917 р. Київ не мав єдиної позиції щодо долі Криму. На Всеукраїнському національному конгресі 19—21 (6—8) квітня звучали різні пропозиції, але остаточної резолюції ухвалено не було. Утім, серед трьох представників Таврійської губернії, які ввійшли до складу Української Центральної Ради (УЦР), один був мешканцем Севастополя. Безрезультатно скінчилися і два раунди переговорів (у травні та липні) Ради з Тимчасовим урядом щодо меж автономії України, тож у перших двох Універсалах про них не йшлося.

На початку серпня до Києва завітали двоє лідерів Мусвиконкому, — Джафер Сейдамет та Амет Озенбашли — які прозондували ставлення Ради до статусу Криму, але, не дійшовши згоди, швидко повернулися. Паралельно удару по українських територіальних амбіціях завдав Тимчасовий уряд, видавши 17 (4) серпня 1917 р. «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», відповідно до якої українська автономія поширювалася лише на губернії Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську (і то з деякими винятками). Отже, усю Таврійську губернію було вилучено з меж України.